Фортеця для серця - Страница 76

Жінка навіть до біологічного батька звернулася, до його дружини, до дочки. Ладна була витрясти з трійці дýші, аби хтось порятував її хлопчика. Спершу сімейство спробувало так-сяк відкупитися, кинувши певну суму, а потім просто виїхало відпочивати за місто в непланову відпустку. Віка металася від стіни до стіни й рвала на собі волосся, ніби воно чимось завинило. Їй було легше, коли вона відчувала власний біль, а не фантомний — її новонародженого сина. Жінка оселилася в будиночку тітки Віри — у тому самому, на околиці міста, проте майже не бувала в ньому. Вона жила в лікарні. Лише там і жила. Чекаючи на диво.

Леся вірила в дива. Підсвідомо, наперекір усім. І сподівалася. Саме тому збирала кошти серед односельців, ходила від двору до двору, лишала благодійні скриньки, складала копійку до копійки, свою вчительську платню пожертвувала до останку. Аби було чим оплатити лікування крихітки. І коли її зимове взуття розлізлося, то замість того щоб придбати хоч і дешеве, але нове, Леся натягала плетені шкарпетки, взувала валянки і брала із собою до школи старенькі черевички, щоб перевзутися нишком у класі. І нехай поза спинами шепотілися про примарну гонитву за модою, хоч на це дівчина ніколи не хибувала! Нехай! Молода вчителька ладна була продати свій убогий гардероб, якби той комусь знадобився. Аби з’явився бодай примарний шанс на порятунок нового життя.

— Йому гірше!.. Лесю!..

— Тихше!.. Цить!

Карі очі, вологі й змучені, не дивляться, а струмом б’ють від болю.

— Віко!..

— Розумієш, якщо я його втрачу… то навіть не дізнаюся, яким він був би. Уявляєш? Я не встигну познайомитися з власним сином. Не дізнаюся, що він любитиме, чим гратиметься, про що мріятиме. Не почую «ма-ма»…

— Цить! Усе буде добре.

— Треба його охрестити. Будеш хрещеною мамою?

Леся озирнулася на прозорий ковпак із крихітним тільцем і кивнула.

— Назвемо його Богданчиком.

Після хрестин Леся не спала всю ніч… Їй ввижалося, що тонюсінькі пальчики-волосиночки намагаються вхопитися за неї, щоб утриматися, залишитися. Лікарі ж лише опускали очі. Шанси танули. І коли надія стала свічечкою, яка от-от згасне, зателефонував Олександр Вадимович. Це сталося на останньому уроці в п’ятницю. Леся саме заповнювала журнал і робила помилку за помилкою. Сльози безсилля капали на папір і розпливалися плямками, а вона не могла позбутися думки, що в когось доля схожа на таку сіру плямку. Ніби є і нема. Діти сиділи принишклі й навіть трохи налякані.

— Алло!

— Лесю, танцюй! Дві картини вдалося продати! Дві!

— Прав… да?..

— Веди, дівчинко моя, у ресторан пригощати. П’ять тисяч.

— Скільки?

— Зелених, як твої оченята. Хоча — тьху! — твої очі зеленіші!

Леся відчувала, як німіють пальці.

— Доларів?

— Угу. Ти що, вух зранку не мила?

— Олександре Вадимовичу…

— Поважний дядечко придбав. Дуже поважний. Зі столиці. Ніби на мистецтві й не знається, випадково в гості зайшов до мого знайомого, а як побачив, то остовпів і купив, не торгуючись. Треба було вищу ціну назвати. Продешевили.

— А гроші вже є?

— Аякже! Приїзди! Ресторан замовив. Жартую. Дівчинко, малюй. Чуєш?

— Чую… Нарешті чую.

І звуки справді повернулися в одну мить. Ніби скляний ковпак луснув. Є кошти. З її малювання отримані. Є. Значить… і лікування буде.

Хоч як це дивно, парадоксально, несправедливо, однак папірці дарують життя. Дарма що спершу був лише шанс. Крихітний. Ледь помітний. Як мізинчик немовляти, недоношеного, із синюватими жилками по всьому тільці. Тиждень минав за тижнем, вони нанизувалися, як чудернацьке намисто-оберіг. З кожним наступним загроза відступала на крок далі.

Ще були молитви. Години під дверима кімнати, у якій підтримували вогник маленького життя. Леся знаходила Віку там завжди. Уже й медичний персонал махнув рукою на божевільну мамочку. Хай! І Віка стояла… дослухáлася до чогось… шепотіла… А кілька хвилин, що давали змогу побути із сином, і не жила… Вона просто розчинялася в ньому, вбирала кожну рисочку, лінію, згин, рух. Щоб тримати в собі. Щоб тримати його коло себе… тут… на землі. І за кілька місяців життя таки перемогло. Звісно, знадобилися зв’язки й знайомства. Допомагали чужі люди, тоді як рідний батько втік зі швидкістю двадцятирічного спринтера, забувши про вік, посаду й обов’язки. А коли повернувся, то збудував уявну стіну, відгородившись від тієї частини реальності, що йому не подобалася.

— Бог із ним, Віко!.. Облиш гніватися на нього.

— Бог із моєю дитинкою, бабцю Зоє, з Богданчиком!

— І буде!

Хлопчик вижив. Усупереч усьому. На нього чекали кілька чужих людей і мати. Цього вистачило. За вікном березень змінювався квітнем, а квітень заходив у травень. Богданчик потроху набрав ваги, навчився дихати самостійно, жваво пив мамине молоко й перекреслював усі побоювання лікарів про можливі проблеми із зором та слухом.

— Вам пощастило.

Віка цілувала рожеві щічки й сміялася, дивуючись, що згадала, як те робиться.

* * *

У кінці травня нового жителя привезли в Бувальці. Малий нічого не відав про перспективи життя чи, точніше, про його цілковиту безперспективність у сільській місцевості, тому дихав на повні груди свіжим повітрям, а нині верещав у саду так, що аж трава хилилася до землі.

— Ото козачок! Оперний співак росте.

— Ага! Він, як народився, не накричався, то тепер надолужує. Іди до мене, моє сонечко… Ну… хочеш цицю?

Мурко крутив вусами й вигинав спину дугою: мовляв, ми з тобою однієї крові, малий. Ти і я. Споживачі молока.