Фортеця для серця - Страница 77

— Дивися, Лесю! Викапана мама.

Віка озирнулася на голос тітки Дусі:

— А на кого ж йому бути схожим? На маму.

— Донечко…

Жінки сполохано виструнчилися довкола дитячого візочка. Кілька невпевнених кроків — і в двір зайшла Галька. Очі мокрі, сама сіра, зім’ята, руки тремтять.

— Віко… Прости! Прости окаянну! Непутяща я мамка. Не горлянка, а дірка. Прости… дитино!..

Віка мовчала, притискаючи до себе теплий сувоїк щастя.

— Чого ти хочеш? Нехай Господь пробачає!

Гостя трусилася. Здавалося, ось-ось — і впаде, покотиться. Але запаху алкоголю не було, скоріше пахла відчаєм. Стояла і, не відриваючись, дивилася на маленького. Мовчки.

— Галько, ти чого?

Хлипнула.

— Цить!

Ревла, не криючись:

— Воно ж померти могло. Онучечок. Крихітка. А я, сволота, і гривні не дала… Пропила дочку, пропила сім’ю, онука на оковиту проміняла. Донечко, ти пробач!.. Заради всього святого! Це ж за наші гріхи ти розплачуєшся! За наші! Своїх і нажити не встигла. Прости… якщо зможеш…

— Та йди з Богом!

— Я ще прийду… Можна? Одним оком гляну — і все. Мені треба…

Замовкли всі. Лише малий простягав до мами рученята, гукав, перебирав рожевими пальчиками сонячні ниточки, мружився і вдоволено пускав слину. Новоспечена бабця розтікалася й танула. Нарешті донька не витримала:

— Та приходь уже. Тільки твереза. П’яної й на поріг не пущу.

— Правда? Господи! Спасибі!.. Я завтра! Можна? Завтра!

— Кажу ж… тверезою!

— Авжеж!.. До завтра, онучку!.. Бабуня завтра прийде!

Не прийшла. Валялася п’яна посеред двору й волала на весь куток, що в неї онук золотий. А золота дитина сопла носиком, не підозрюючи, що в цьому велетенському світі гріхи батьків чомусь наздоганяють їхніх дітей. Мурко мружив жовте око. Аякже! Рівновага.

* * *

За все доводиться платити. За порятоване життя теж. Леся збагнула цю дивну аксіому, бо практично шкірою відчувала погляди вслід, чула уривки слів, бачила криві посмішки. Хто був епіцентром полювання на відьму, здогадувалася. Якщо відверто, то нічого іншого від поважного односельця Панського дівчина й не чекала, тому сільським пересудам і не дивувалася майже, а те, що в легенди про особливі здібності повірять в осередку науки й освіти, навіть уявити собі не могла. І хто? Колеги.

Зате Валентина Йосипівна плавала коридорами, як риба, яку нарешті повернули у звичну стихію. Вона перейшла працювати в Степове, щойно на початкову школу в Бувальцях навісили замок. Призвичаїлася швидко й труїла собою педагогічний колектив майже безперешкодно:

— А ви помічали?..

— Завважте!..

— Молоде, а яке дивне!

— Вигадує щось.

— Ворожить.

Спершу криві слова не справляли аніякісінького враження. Колеги уникали пліток, чемно всміхаючись. Та коли Валентина Йосипівна всілася в крісло директора школи, ситуація змінилася. До речі, яким місцем учителька з великої літери досягла кар’єрного росту, здогадувалися всі. Адже кандидатур на посаду було чимало: і досвідчених, і тямущих, і доброзвичайних, і креативних. Обрали її. І хоч кусайте! А не вкусите, бо полюбовниця Панського. Підлізла, заповзла, пригрілася. Словом, зметикувала жіночка, що місце вакантне, а в районі верховодить дідок… Хай! Але ж колись був чоловіком. Треба б нагадати йому про те. Дідки вміють бути вдячними за повернення в молодість: певно, гадають, що платять за час. А володарі часу — володарі життя. Тіштесь теперечки новим керівництвом.

І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.

— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.

— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.

— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.

— Маю законне право.

— Законне? Мо’, ще й відьмацькі замови згадаєш?

Леся чула, як гупотіло в скронях. Хотілося смачно плюнути простісінько в розмальоване лице. Однак вона розсміялася.

— Смішно? Чого смієшся?

— Думаю, чи будуть вам личити бородавки на носі…

Директриса мимоволі витріщилася в люстерко, що висіло на стіні, але, не помітивши ніяких змін, полегшено кинула:

— Їдь уже!.. Аби з очей! До того ж нам дипломовані спеціалісти потрібні, а не всяка… шушваль.

Леся поїхала на сесію, відчуваючи що тікає сходами. Усе біжить, біжить, біжить і ніяк не збагне, угору вони ведуть чи вниз. І чи є там, де вона опиниться, двері, щоб можна було вийти?.. Чи зайти?..

Дах кінчається небом

«Усі дахи кінчаються небом. З них легко падати, але іноді можна й злетіти вгору…»

Леся поспішала на свято першого дзвоника. Вибігаючи з будинку, перечитала повідомлення й усміхнулася. Просто сьогодні був такий день. Якщо доведеться падати з даху, то вона розпростає крила й злетить увись, схожа на білу й легку хмаринку. Її переповнюють радість, надія і ще щось. Аж коліна тремтять… Чи, може, то зависокі підбори? Це Віка винна. Збирала сьогодні подругу до школи, неначе на перше побачення. Змусила мало не силоміць купити нову сукню, ще й оцю білу. Зовсім непрактичну… Підперезала зеленим паском. Нагледіла для подруги новесенькі черевички за півціни: акція, здається, ще й Лесин розмір і колір… Колір квітучої трави. Який вигляд має трава, коли цвіте, Леся лише здогадувалася, але придбати взуття була змушена, бо Віка бурчала б ще місяць. Вона те вміє. От і останні півгодини бубоніла про зачіску, аж поки Леся таки розпустила волосся й сприснула лаком. І нафарбувалася. Добре, що до макіяжу не було жодної претензії.