Фортеця для серця - Страница 75

«Мені здається, що тиша буває різна…

А ще частіше різними в тиші є ми».

З того боку зв’язку їй надіслали сонного смайлика. Леся позіхнула, заплющила очі й пірнула в сон, але ненадовго. О третій годині ночі її збудила Віка.

— Води відійшли.

— Що? Та рано ж іще… Шостий місяць.

— Треба негайно в лікарню.

— Господи!..

— Дівчатка, що сталося?

— Перейми.

— Мати Божа! Біжи до Панських! Василь відвезе, бо «швидка» в нашу глухомань поки доповзе. Хутчіш, Лесю!.. Швидше!

Леся бігла, провалюючись у сніг, і не бачила ні стежки, ні дороги. Ліхтарик у руках вистрибував, дівчина плутала двори. Коли дісталася потрібного, довго стукала у ворота. Скажено гарчали собаки.

— Відчиніть! Тітко Ніно!..

У вікнах спалахнуло світло, рипнули двері.

— Хто там?

— Федоре Яковичу, рятуйте!

— Що таке? Чого репетуєш? — розпатлана сива голова висунулася з-за воріт, а попереду дуло гвинтівки.

Леся сполотніла.

— Федоре Яковичу… Віка народжує.

— А я що, повитуха?

— У район треба.

— «Швидка» для того є.

— Вона дитинку може втратити. Згляньтеся.

— Я не мати Тереза. Як нагуляла, так і втратить. Туди й дорога.

Дівчина вхопила за руки, вчепилася так міцно, що чоловік хоч як силкувався, але вивільнитися не міг.

— Ви ж маєте сина, онука, правнука. Ви ж жива людина. Благаю!!! Заради Артемчика. Я ж його врятувала, коли Люба… Заради всього святого! Куди ж нам бігти? До кого?

Чоловік змерз і прагнув якнайшвидше повернутися в теплу фортецю під назвою «моє», де були ліжко, ковдра й перерваний сон.

— Робити мені нема чого.

Леся впала навколішки прямісінько в сніг. Вона не помічала, як холонуть на обличчі сльози, не відчувала ні морозу, ні вологи — нічого… Тільки чула, як у повній тиші б’ється крихітне серце дитини, яка може не народитися.

— Благаю!.. А то…

Дівчина звела догори очі, і в тьмяному світлі увімкнутого ліхтаря чоловік відчув лезо… зеленого… такого дикого зеленого кольору.

Уперше в житті він злякався якогось дівчати. Надто її очей… Сам собі не йняв віри, але холод гуляв по спині, справжній загрозливий холод.

— Чого витріщилася?

— Прокляну!

— Що?

— Покійна Устина навчила.

— Відьма? — і спантеличено підтяг нащось труси. — Ото бісове поріддя! Що з вами робити? Куди їхати? Он снігу намело.

— Нічого. Джип пройде.

— Ще й джипа схотіли?! Ще чого!.. Василю! Вам що, позакладало? Спите, як мертві.

— Тату, що там? — зважилася запитати Ніна, біла, як стіна будинку, під яким увесь цей час стояла.

— Василя буди! Хай он у район відвезе Пархоменкову малу хвойду. Народжувати надумала.

Жінка підскочила, перехрестилася нашвидкуруч, прошепотівши коротке «Спаси Господи!», і бігцем у хату.

А потім… Потім була тиша. Леся пам’ятає картинки, картинки, картинки… І жодного звуку, немов хто вимкнув його. Навіть Вічиних криків і зойків у її свідомості не збереглося. Лише обличчя, зсудомлене болем. Стояла в освітленому коридорі під лампами, що без упину блимали, читала молитви, збивалася, починала знову. Ніяк не могла пригадати прізвища Вічиного лікаря-благодійника й заразом майбутнього татуся. Може, подзвонити, нехай би залучив на підмогу свої знайомства. Але чи знала вона те прізвище взагалі? Віка третю годину поспіль була в пологовій залі. Черговий лікар матюкався й страшенно хотів закурити, втомлена сестричка-акушерка мріяла про чашку гарячої кави, а молодесенькі санітарочки теревенили про вчорашню дискотеку. Коли ж усе скінчилося, сходило багряне сонце. Немов кров майбутнього дня висмоктало…

— Лікарю, що там?

— Подруга ваша трудна, але стабільна. А хлопчик не дуже. Ніяких прогнозів дати не можу.

І знову тиша. Цього разу страшна. Ота, якої боїшся.

— До неї можна?

— Нащо? Хай заспокоїться. Вона медпрацівниця?

Кивнула головою.

— Отож. Наслідки розуміє.

— Я на хвилиночку… Будь ласка.

Чоловік зітхнув, дістаючи нарешті омріяну пачку цигарок:

— І що з вами зробиш? Туди й назад.

Віка лежала під крапельницею. Медсестра поряд пила каву й раз у раз позирала на хвору.

— Сюди не можна.

Леся дивилася на кокон болю з рідним обличчям і до крику боялася розплакатися:

— Я швиденько. Мені дозволили.

Віка кліпнула й спробувала всміхнутися:

— Ну от. Не подруга в тебе, а саме нещастя.

— Віко… Він одужає. Правда. Послухай мене. Усе минеться. Усе.

— Лесю… Це ж грошей треба… Де вони в мене?

— Ми щось вигадаємо.

— Що?

І біль. Материнський. Насичений. Як отрута.

Леся вмовкла. Не знала, що відповісти. Відповідей просто не було, як і в тисяч тих, що день при дні лишалися сам на сам із бідою. Бо нема тому ради, нема захисту й порятунку. Сама молитва. І… хіба що добрі люди.

Тиша блукала в небі, зазирала під хмари, витрушувала з них свіжий сніг. Певно, вона теж намагалася відшукати відповіді.

* * *

Новонародженого хлопчика перевели до обласної лікарні за кілька днів. Крихітне тільце хапалося за життя, однак не було готове до існування в цьому світі. Лежало собі в плетиві прозорих трубочок, як упіймана в павутинку комашка.

— Чому він так поспішив? Куди?

Леся дивилася на знесилену Віку й не пізнавала її. Подруга схудла, очі запали вглиб, натомість сині кола розповзлися по обличчю. Бідолашна, вона не мала часу, щоб відновити свій організм. До того ж лікарі категорично вимагали повного спокою. Але Віка нікого не чула й чимось скидалася на знесилену та розтривожену тигрицю, яка боронила своє маля, от тільки не знала, з ким, власне, боротися.