Фортеця для серця - Страница 35

— Гарно?

Тітка Дуся лагідно торкнулася долоньки й відчула, як під шкірою б’ється серце. Звісно, воно билося в грудях, проте так пристрасно й шалено, що, здавалося, кров у судинах закипала.

— Маленька моя, ти чого?

— Він… урятується?

Жінка озирнулася на картину й мимоволі схотіла затулити її від дівчинки, проте інтуїтивно відчувала, що зробити цього не зможе ні вона, ні будь-хто інший.

— Неодмінно… Треба лише вірити.

— І тоді тіні розійдуться?

— Зникнуть, наче й не було їх.

Шепіт за стінами

Стіни живі, бо ростуть довкола нас, а ми того навіть не помічаємо. Люди не бачать стін упритул, і лише серця відчувають незриму присутність в’язниці. Відчувають до часу, доки ще здатні відчути.

Леся була в четвертому класі, коли настала черга останніх канікул. Власне, останніх повноцінних. Весняні ж були не в число, бо пролітали з такою швидкістю, що рота не встигав розтулити. Чому ж останні? Звісно, канікули ще будуть. Як без них? Але будуть уже не тут. Попереду на дівчинку чекав випускний. І тут він був справжнім, а не просто випускним у початковій школі. Після четвертого класу школярі села Бувальців здобували освіту в сусідньому селищі Степовому, де містилася велика школа аж на два поверхи. То вже був інакший світ, у якому жили за новими законами, тому геть усі четверокласники (якщо чесно, то навіть Петько Зайченко) хвилювалися й трошки остерігалися майбутніх змін. Дітлахам кортіло постаршати й познайомитися з новими однокласниками, учителями-предметниками. Проте випускники вже тепер починали сумувати за звичним світом під кронами горіхів, у якому вони встигли побачити вже чотири осені й зустріли четверту зиму.

Вона була сніжна. Сніг лежав довкола й падав далі з білого провалля над головами. Він укривав дерева, дахи будинків, тини й лавки коло воріт. Його було стільки, що селяни вже жартували: мовляв, ця зима надумала ви`сипати сніжні запаси на кілька років наперед. Жартували й жваво орудували лопатами, бо нічого іншого просто не лишалося: хто того не робив, ризикував потрапити в снігову пастку надовго.

І треба ж було статися, щоб у таку «гарячу» пору занедужала баба Зоя. Їй було кепсько. Хоч старенька покірно пила відвари знаючої сусідки, проте недуга й далі мучила знесилене тіло. Хвору з онукою, звісно, не кинули напризволяще. Дід Яків глибше насував капловуху шапку та мужньо рушав на війну з негодою, адже мав розкидáти замети аж на двох подвір’ях. Тітка Дуся допомагала б, проте мусила ходити до бібліотеки й танцювати з лопатою там. Тож Леся, попри свій вік та бабині протести, хапала до рук величеньку лопату й самостійно дбала про стежинку, як могла. Ба більше, їй подобався свіжий сніг, вона обожнювала його колір — білий-білий, аж до чистоти. У такі дні дівчинці здавалося, що світ довкола — велетенський аркуш і на ньому можна намалювати все, що заманеться.

Однак погодні умови мали й свої вади. Леся так уболівала за здоров’я бабусі, що була поруч майже весь час, допомагаючи чим тільки можна. Навіть до тітки в бібліотеку не навідувалася, тому практично не спілкувалася з однолітками. Та коли з відсутністю більшості однокласників можна було змиритися без особливих душевних втрат, то балакучої Віки страшенно бракувало. Хто, крім неї, міг із таким оптимізмом обертати не надто приємні речі на щось неістотне й пусте? Леся іноді по-доброму заздрила подружці, бо хоч як сама старалася, а нічого такого втнути не могла. Очевидно, Віка навчилася дивитися на світ заіграшки, щоб вижити в умовах, абсолютно непридатних для дитинства.

Оцими святково-засніженими днями дівчинка, маючи двох батьків, опинилася в сніговій в’язниці й вибиралася з неї лише час від часу, а не щодня. Коли ж прилазила, засніжена й схожа на чудернацький сніговий кокон, якому заманулося поворушитися, то відігрівалася коло печі з таким блаженним виразом обличчя, немов потрапила до раю. Тітка Дуся щоранку й щовечора дбала про тепло для сусідок і топила в печі. У великі морози лишалася ночувати, тоді Леся до півночі слухала казкові оповіді замість того, щоб читати книжки, що їх знов-таки принесла тітка.

От і тепер жінка вийняла з вогняної пащі глиняний глечик із борщем і швиденько, доки Віка ще була в гостях, наси`пала повнісінькі миски пахучої страви. Леся співчутливо дивилася, як зголодніла подруга ковтала гарячу рідину й смішно розтуляла рота, щоб страва холонула вже там.

— Віко, не поспішай так. Ніхто ж не відбере. Я ще досиплю.

Але дівчинка, не спиняючись, щасливо кивала:

— Угу, тітко Дусю. Ох і смачнючий!

— А батьки ж їдять щось?

— Хліб, цибулю. Макарони варять чи картоплю в лушпинні. Меню в нас небагате, часом і того нема. Сама горілка. Нею гріються, бо грубка наша попсувалася, тепло швидко вичахає. Та й дров обмаль.

Жінка нишком перехрестилася, і навіть хвора бабуся почала вовтузитися в ліжку з обурення.

— Що ж із тобою діяти, дитино? Ти не пропадеш в отім барлозі?

Віка витерла долонею борщ, що стікав бородою, і розправила худючі плечі.

— А як інакше? Не тікати ж? — Насупила брови. — Усе одно батько знайде, коли кинеться. Чи мати…

Жінка захитала головою:

— То хоч частіше приходь.

— Та я то до вас, то до… Людмили Миколаївни. Вона сама мене забирає, коли бачить, що димар давно холодний. Батько якось на неї так нагримав, а вона не злякалась анітрошечки. Усе одно забрала. Добре, що п’яний був, як барило. Тільки кулаками махав, а наздоганяти не кинувся.

Жінка жалісливо зітхнула:

— Не годиться так. Ой не годиться. Може, у які служби звернутися, га? Соціальні…