Фортеця для серця - Страница 36

Дівча настовбурчилося, як горобець на морозі:

— Не треба, — помовчало й додало, поглядом душу розкраявши: — Я ж батьків не обирала. Які є.

Тітка Дуся відвернулася, ховаючи сльози. Леся не ховала, а просто плакала.

Пізно вночі, коли снігова завіса повзла по землі й малювала свої візерунки, дівчинка збагнула, що напевно краще мати свою маму десь далеко, аніж отаких батьків поряд. Проте… Віка все одно боїться їх утратити. Бо що буде потім, не знає. А невідомість також біла, от тільки до крику лячно, що ж там можуть намалювати.

* * *

Мороз ходить у скрипучих черевиках. Леся сиділа на своєму улюбленому місці й дослухáлася до звуків за вікном. Бабуся кілька хвилин тому задрімала, і дівчинка полегшено всміхнулася, бо вночі бабця крутилася кілька годин і ніяк не могла заснути. Дівчинка ще раз перебігла швидким поглядом на піч, де вигрівалася хвора. Дихає. Хух. Дівчинка й сама собі боялася признатися, що інколи відчуває, як нутром повзе щось дуже холодне й слизьке. Страх. Відчай. Непевність. Леся боялася за бабусю так, як іще ні за кого не боялася. Хоч… а хто ще в неї був?

— Швидше б ти одужала, бабуню. Швидше б.

Зиркнула на вікно й одразу ж забула про все на світі. Сиділа зачарована. Роздивлялася. Часом не стримувалася й малювала пальчиком у повітрі чудернацький гачок, коло, стрілу, пелюстку чи язичок полум’я. Малюнки на замерзлій шибці нагадали про те, що мала художниця вже дуже давно не брала до рук олівця. Не хотіла зайвий раз хвилювати бабусю. Леся зітхнула. Навіть кіт Мурко збентежено підвів голову, уважно так подивився, неначе сканував, а потім позіхнув на весь рот: мовляв, не така велика біда, зачекаєш. Дівчинка почухала за вухом хвостатого прагматика й пошкодувала, що не може піти на зустріч із вітром. Той сьогодні був надто колючим, неначе зібрав усі голки світу, зробив їх невидимими й жартома, а то й усерйоз заганяв у сміливців, що таки наважилися вийти надвір. Це й тітка Дуся змерзне. Вона вже годину тому мала повернутися. Дивно.

— Лесю…

Дівчинка підхопилася зі стільця й за мить зазирала в сиві очі:

— Що, бабусю? Ти чогось хочеш?

Старенька перевернулася на інший бік і всміхнулася до онуки:

— Ні, сонечко. Я пересвідчитися хотіла, що ти тут…

— Бабо, а де ж я подінуся?

Жінка торкнулася дитячої долоньки.

— Еге… Наснилося просто казна-що.

Дівчинка поцілувала зморшкувату суху руку.

— То лише сон… Усе добре.

— А чом це Дусі нема? Уже ніби мала б прийти…

На останніх словах десь у сінях рипнули двері й почулися глухі схлипування. Хтось знесилено шморгав носом. Та так гірко!

— Господи прости! — тільки встигла прошепотіти стара жінка, як Леся кинулася до дверей.

На порозі стояла тітка Дуся із синьою Вікою. Обличчя подруги через побої й подряпини Леся насилу впізнала.

— Віко! Що сталося?

Тітка Дуся хутенько загорнула змокле від сліз та снігу дівча в ковдру й наказала лежати тихенько, а сама подалася додому по матір. Віка лежала, мов новонароджена дитина, загорнута по вуха, і плакала. Навіть бабця Зоя з переляку злізла з печі, геть забувши про кволість, і почала щільніше кутати раптову гостю.

— Та що ж це коїться? Лихо яке!.. Віко, не плач. Ми зараз чаю… тобі. Десь у мене самогон був, треба розтерти, щоб не запалилося. Ой! Дівчинко, та на тобі ж живого місця нема! Свят! Свят! Свят! Батько?

Віка беззвучно кивнула і як заголосила.

— Моя бідолашна, не побивайся так… Нема на звіра управи. Хоч би Петрович наш клепку йому вставив, чи що? Бо нащо той дільничний узагалі здався?

Господиня, розхвилювавшись, заходилася переливати воду до найбільшого казана, а тоді поставила його в піч так легко, немов то глечик із молоком був.

— Йой-йой! Ми тобі, дитинко зараз гарячу купіль зробимо. Де наші ночви? Лесю, неси хутчіш. Ой! А яку ж траву заварити? Та що це я? Баба Устина краще знає. Де ж це вони забарилися?

У сінях зашкрябала об підлогу палиця. Запорошені снігом і тривожні, до хати забігли сусідки, навіть дід Яків притупав і ну кола по кімнаті виписувати.

— Та сядь ти, навісний! — гримнула баба Устина й почала розв’язувати вузлики та вінички трав.

Тітка Дуся сіла на стілець, прагнучи звести дух, проте все ніяк не могла надихатися. Неначе кілька кілометрів пробігла. А потім як заплаче:

— Одновусий учительку забив.

У хаті тріснула тиша. Лесі здалося, що тиша обернулася на сувій, міцний та чорний. Віка… глибше пірнула у свій кокон, відмовляючись бути в страшній дійсності, натомість баба Зоя шоковано всілася на стільця й перехрестилася:

— Як забив? Кого?

Тітка Дуся, не соромлячись, заплакала. Дід Яків м’яв у порепаних руках самокрутку з такою силою, що папір не витримав і тютюн посипався крізь пальці.

— Людмилу… «Швидку» годину чекали. Антоніна наша, фельдшерка, чого тільки не робила… щоб дотягла. — Жінка заховала обличчя в долоні. — Чи виживе бідолашна?!!

— Цить, дочко! Розголосилася. Дітей налякала до смерті. Глянь!

Леся, стоячи коло грубки, так і сповзла додолу, відчуваючи, як гаряча крейда обпікає спину. Людмилу Миколаївну!.. Її Людмилу Миколаївну!

— Мамочко!..

Бабуся кинулася до онуки й на тому слові сіпнулася, але притисла до себе й поцілувала злякані оченята. Усезнаюча Устина грюкнула палицею об підлогу й наказала:

— Ану, цитьте! Розвели болото. Голосінням не допоможете. Дусю, Зоє, ану, воду діставайте з печі, оцю травичку сюди, оцю додамо. Скільки вона на морозі пролежала?

— Та я хіба знаю, мамо? Додому йду, а в заметі стогне хтось біля Пархоменків. Кинулася. Прости й помилуй, Віка наша лежить напівроздягнена, синя вся від побоїв і холоду. Стогне і все Людмилу Миколаївну кличе. Я до сусідів. Василь Барбаш вийшов, ми дитину на руки — і в хату. А вона, бідолашна, одне: «Де моя Людмила Миколаївна? Де?» І заспокоїтися не може. Плаче. Оля, сердешна така, послала Василя по вчительку. Він не хотів, опирався — у плечі чоловіка виштовхала… Господи!.. А якби не пішов? Люда просто коло свого порога лежала в калюжі крові. Одновусий їй голову розсік об одвірок. Васько ніби не з лякливих, а як побачив, то заїкатися почав. Ми ледве зрозуміли, що каже. Я до Тоні. Вона прибігла, почала кров спиняти. А як на голові спиниш? Ще й «швидка» по заметах вічність їхала… Господи милостивий, порятуй дівча невинне!.. Вона ж тільки й хотіла обігріти дитину.