Фортеця для серця - Страница 34

Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.

— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?

Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:

— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!

Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.

— Тіточко Дусю.

Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.

— Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?

— Я…

Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:

— Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?

Леся прохально кивнула.

Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:

— Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.

Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!

— Ось ми й дійшли.

Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.

— То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.

Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповíдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.

Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.

Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.

Леся навіть рота роззявила зачаровано, бо, хоч скільки дивилася, усе одно не могла збагнути, чи тіні переднього плану наповзають на сонячне проміння, чи довгі золоті нитки прошивають собою темряву? Власне, сюжет зображення видавався простеньким, але то лише на перший погляд. Не було там нічого монументального. Так, густі трави в сутінках, на стеблинці завмер метелик, крихітний і довершений. Він би був зовсім непомітний, якби не сонячний зайчик, що ненароком вихопив живе створіння з темряви й оголив. Комаха була гола. Авжеж. Бо як іще почуваються люди у хвилини тотальної безпорадності? З метеликом було те саме. На тонесенькі крила прозорим мереживом упали краплі роси. Їх були сотні, дрібних-дрібнесеньких, довершених своєю формою. Комаха не мала сили звільнитися від води й покірно чекала, доки темряву наповнить сонце, адже воно вип’є вологу — і тоді метелик легко злетить якнайдалі від сторонніх очей. Проте сонце… Поодинокі промінчики могли стати й останніми, а одразу за ними прийде ніч, у якій уже не злетиш. От і чекає метелик. Видний усім і кожному. Прекрасний і беззахисний. Ніжний, як саме життя.