Фортеця для серця - Страница 98

Будинок. Він полонив з першого погляду, з першої миті, з першого віддиху… Лесі навіть здалося, що вона потай любила його ще перед тим, як він з’явився в цьому дивовижному краї, де й до неба ближче. Збудований із добротних брусів, дім ховав у собі запахи лісу, а вночі шумів примарними кронами. Тут усе було просто й досконало. Лінії, лінії, лінії… Стіни. І дах, що кінчається небом. Кришталево чистим, аж у вухах дзвенить. Леся блукала кімнатами, роззиралася довкола, дихала, торкалася руками, а потім, сама того не відаючи, забрела аж на горище, яке правило за третій поверх, і лишилася там назовсім. У триповерховій казці принцеса обрала саме дах. Усміхнулася. Не зважаючи на мороз, прочинила двері на балкон і вийшла до нічних гір. Стояла довго, відчуваючи себе малесенькою цяточкою, чиє дихання губиться в цій величі, немов піщинка.

— Ви дихаєте?

Гірські хребти ліниво ворушилися в темряві. Вітер ходив кронами смерек. А десь поруч — здається, сягнеш рукою й торкнешся — висів сніг у кошлатій хмарі.

— Казка!

Казку малювала й кілька наступних днів. Натхненно. Пристрасно. Гаряче. Вона вихлюпувалася з душі, заливаючи будівлю від стелі до підлоги. Фарби не встигали висихати, як поруч з’являлися обриси нового сюжету. Добре, що ні в чому не було нестачі. Чоловіки, що наглядали за будинком, вчасно підвозили все, що треба, ба більше, виконували всенькі забаганки художниці, аби та наприкінці дня дозволила бодай одним оком глянути, що ж воно намальоване на стінах.

— Йой-йой!

— Файно!

Кортіло й жінкам. Молодесенькі реготушки Катря й Надійка аж роти роззявляли й у цілковитому захваті шепотіли уривки молитов, що, за їхніми оцінками, важило вкрай багато. Лесю тішило, як горяни хитають головами й щоразу сплескують у долоні.

— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!

І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.

— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!

— Що?

— Нічо. Записуй далі.

Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.

— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.

— Цікаво.

— Дітки вподобають.

— Еге.

Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.

— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!

— Господар приїде дивитися скоренько.

— Еге.

— Завтра?

— Може, і цієї ночі.

— Сніговій гори ворожать.

— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.

* * *

Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.

— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.

— Та невже?

— Еге. Не виїдете.

— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.

— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.

— Неймовірно!

— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.

— А де вона?

— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.

Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?

— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!

Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.

— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.

Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:

— Минулося?

Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.

— Усе гаразд.

— То ви… ти і є художниця?

Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.

— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам. І ви, Михайловичу, коли що, перепочинете день-другий. Леся Михайлівна також. Заслужила. Он як старалася! Тепер милуватися будете. Ти, Лесю, покажи свої творіння. Чи, мо’, вранці?

Тиша сніжна, і перехресні погляди як два крила одного птаха. Чоловік почухав потилицю й позадкував до дверей.