Фортеця для серця - Страница 97

* * *

Коли сніг ліг довкола білим колом, отим, що не мало початку й кінця, Леся збагнула, що остаточно захворіла. Навіть малювати перестала. Сиділа годинами нерухомо, дивилася в одну точку, білу-білу, і думала. Про що? Про душу, що зависла між світів.

Олексій приїздив. Не так часто, як того хотів, бо остерігався, що зеленоока пустельниця не підпускатиме до себе взагалі. Тому їхав, коли вже так припікало, що втримати себе була несила. Коли вони зустрічалися, розповідав про справи, які її анітрохи не цікавили, показував якісь фотографії, вмовляв проїхатися. Куди? Байдуже. Хоч на край світу. Аби того континенту на карті торкнувся її чарівний пальчик.

— Ну ж бо, Лесю! Ти тут і мохом обростеш!

— Нехай.

І все. Вичерпувались аргументи. Єдине, що бодай якось тішило, — то зустрічі з близькими. От і возив народний депутат сільське дівча — вдуматися тільки! — до подруг у місто. Бідолаха стовбичив під дверима університету, пив чаї тіточки Віри, купував іграшки для Бодя й Любиних малят.

— Схибнутий!

— Пельку стуліть!

— Хлопці, здається, це діагноз!

— Не ваше діло!

— Тихше! Бавиться, то й нехай. А що? Чудова історія для глянсового журналу. Навіть сльозу пустити можна.

— Не заздріть.

— Йому?

— А що? Похвастати можеш отаким? Де там!

— Шелепа!

— Еге ж!

— Та йдіть ви!

Натомість ішов він. Від неї і до неї. Коли остаточно втрачав розум, то спересердя кидався на першу-ліпшу спідницю, впивався пристрастю до повної знемоги, однак спрага чомусь не зникала — навпаки, глибшала, неначе дно колодязя, у якому ніколи не було води. Бісова сучка! Але лайка не допомагала. Зарадити не могли ні друзі, ні вечірки, ні бізнес, ні розмови з психотерапевтом. Ото зав’яз! Награвся в лицаря? Молодець! Повзи теперечки покірно до телефона, набирай потрібний номер із відчуттям, що, коли не почуєш її голосу негайно, земля тої самої миті западеться. Ні, ну хіба не напасть?!

Телефонував. Леся слухала слова й дивилася, як Мурко лишає на снігу цяточки слідів. Гарно! Може, малювати на снігу? Вибігти зараз-таки й малювати ногами картини, що існуватимуть, доки свіжий килим не витрусять згори донизу?

— Бувай! Я піду.

— Куди?

— Малювати на снігу.

— З тобою все гаразд?

— Усе чудово! Я намалюю янгола. Цікаво, скільки кроків треба на це?

— Кроків?

— Ні, слідів.

Сліди бувають не лише на снігу, вони трапляються в думках, в емоціях і навіть у сновидіннях. Леся відчувала: ще трошки — і вона сама стане слідом. Злетить, розчиниться, а за кілька десятиліть її змете завія. Усе. Ніби й не жила, не відчувала, не кохала…

«Я пустка.

Аркуш, на якому

ніхто

ніколи

не напише долі».

Дівчина плакала. І відчувала, як їй страшенно хочеться — до крику, до судом у грудях — бодай один-однісінький раз побачити того, хто має очі вовка. Але надто добре розуміла, що рідний рідного не скривдить. Правда ж?

Доля. Вона розсуджує… Чи все ж таки людина?

* * *

Олександр Вадимович зателефонував пізно ввечері, аж бабцю Зою налякав: що, як із Богданчиком щось сталося? Коли ж почула про малювання, заспокоїлася старенька й навіть нишком перехрестилася: мовляв, нехай уже, аби порятували онуку від нудьги.

— Лесю, це важливо! Санаторій у Карпатах. Збудований для сиріт.

— Добре, що для сиріт.

— Його власник хоче, щоб вихованці потрапляли в казку. Треба розмалювати стіни від стелі до підлоги, а можеш і їх поквацяти… Як умієш.

— А чому я?

— Хтось може краще? Підкажи.

— Не знаю… Точно для дітей?

— Ручаюся. Власник — людина слова.

— Надовго? Терміни є?

— Не відаю. Як складеться. Лесю, тебе що, сватають? Піду чи не піду… Їдь негайно! Зробиш добру справу для діток.

— Добре.

Бабця вдячно перехрестилася перед образами й чи не вперше щиро зраділа тому малюванню. Хай уже. Аби дитина ожила, а то на мерця схожа.

— Бабуню…

— Теплі речі треба будь-що взяти! І не дерися на оті вершини, Христа ради!

— Дозволяєш?

— Ну, а що? І гроші… — старенька стишила винувато голос, — за ганчірки бредові…

— Брендові.

— Еге. Зможеш дітлахам передати. Мо’… Як застанеш. А за нас із Дусею не турбуйся. Скільки треба, стільки й малюй.

Леся кинулася до старенької, обійняла за шию, як колись іще малим дівчам, і всміхнулася:

— Ти найкраща!

Жінка здвигнула плечима:

— Та яка вже є.

— …які є. Гори як гори.

Леся дивилася на вигини гірського хребта, високо задерши голову, і відчувала, як мліють крила за плечима. Політати б!

— Краса!

Кругленька тіточка Марія, яку тут усі чомусь ніжно звали Марічкою, хитро підморгнула оком, задоволена з реакції гості:

— Файно?

Леся зачудовано світилася, мов ліхтар.

— Неймовірно!

— Звикнете скоренько. Гори… вони в душу вростають хутко — не видереш.

— Мелентіївно, а де я житиму?

Жінка сміялася рядками дрібних зубів:

— Тутечки, у будівлі.

— У санаторії?

— А що? Обирай хоч яку кімнату. Усі твої будуть!

— Це я сама в цьому замку житиму? Ще й високо так!..

— Я тутечки поруч живу, чоловік мій Василько з дядьком новобудову охороняють. Ще є Катря — прибиральниця… І Надійка… Ой, та спокою не матимеш, дівко!.. Теє, пані художнице!..

Леся аж пирснула сміхом. Ніби ж чужі люди, а до рота зазирають, шанобливо та іронічно водночас. І як воно в них виходить? Але добрі. Навіть сумніву жодного не виникло. Привітали, немов рідну, перегріли, нагодували якоюсь смачнючою стравою, що їла її вперше в житті, нанесли ковдр з овечої вовни, мов її всю обкласти ними збиралися, щоб і спала, і танцювала, і голові та ногам м’якесенько було. Гостинність навіть із пантелику збила. Та й не тільки вона.