— Їдь зі мною? Я не зашкоджу… Правда.
— Ні.
Тиша. Чоловік стримує себе. Леся те відчуває. Бачить, як сіпається жилка на правій скроні. Вгору-вниз.
— Звідки ти така взялася?
— З Бувальців.
— Відьмацьке село.
— Ні. Українське.
— Можна я буду приїздити?
— Навіщо?
— До тебе.
— Не варто.
— А якщо до друга? Знаєш, я маю в житті тільки двох людей, які не бояться казати правду в очі. Брат і мама. Ти третя. Дозволь.
— Заборонити не можу.
— А дозволити?
— Теж.
— Де твій будинок?
— На тому краї.
Чоловік пошепки додав:
— Світу.
Осінь гойдалася на місяці. Місяць був молодий, просто хмари сховали гострі краї. А дощ таки пішов, тільки вже потім, майже перед ранком.
«Сьогодні я лежав нерухомо,
а сонце повзло у вікні вічним колом.
Я заплющив очі,
бо знав, що скоро проміння дістанеться ліжка.
Мені не хотілося сонця.
Але воно все одно встромило свої ножі мені в груди.
Хотіло?
Чи… спинитися не могло?..»
— Лесю…
Дівчина підвела очі. Віка носила Богданчика на руках, а він смішно морщив носа.
— Не спить, шибеник?
— Лесю… я не про те.
Дівчина похилила голову.
— Не мовчи. Треба казати, Лесю. Я он мовчала… Хто він?
Тиша.
— Олексій Вовк?
Леся зітхнула. Що ж, навіть у безлюдній пустелі є свідки.
— Він.
— Але… Я тут дещо довідалася. Подруго, він же столична цяця! Бізнес мільйонний має. Чи мільярдний. Порахуєш їхнє, еге ж. Дружина є вродлива, он у газетах сміються обоє. Як голубки, туркочуть. Кажуть, дочка серйозного крутелика. Воно тобі треба, Лесю?
— Ні.
— Тоді… навіщо?
— Він подарунки привіз дітям. А мене підвіз.
Віка вклала малого в дитяче ліжечко-гойдалку, узяла Лесю за руку й вивела в сад, щоб бабця Зоя не чула, бо старенька дрімала з підозріло розплющеним оком.
— Лесю… Хоч мені баків не забивай. Він щось зробив?
— Ні.
— Пропонував?
— Так.
— А ти?
— Я відмовила.
Віка наморщила чоло, зірвала травинку, зіперлася на стовбур яблуньки й щось думала, довго міркувала, а потім постановила:
— Тікати тобі треба!
Леся мало не вдавилася:
— Ти що? Куди?
— Не знаю, Лесю. Світ за очі. Зрозумій, такі не спиняються.
— Як сонце?
Віка здивовано звела брову.
— Ну, і треба йому отака пришелепувата, спитати б? Яке сонце? Лесю, він звик брати від життя все, що хоче. Для них люди — сировина. Подарунки привіз! Доброчинець!.. У ліжко затягти хотів, перепихнутися — і у свою столицю, до дружини законної гайда, а ти тут хоч умри! Чхати хотів! Знаємо ми таких, а цей ще гірший, бо владу має.
— Віко!..
— Що? У мене он крильця обсмалені. Тебе спалити не дам. Чуєш? Тікай! Що, як ми путівку тобі купимо кудись?.. До моря хочеш? Чи в Карпати? З каргою вашою домовимося, не бійся.
— Вікусю, ти Богданчикові краще банана купи. Яке море? Які Карпати? Не сміши! Хробаки в земельці повзати мусять. От і будемо повзати. Нікуди я не поїду. Нема за що, от!
Віка глибоко дихала, проте розуміла, що подруга має рацію. До того ж такий і з-під землі дістане, як схоче.
— Лесю…
— Що?
— А він… подобається тобі?
— Не знаю. У мене відчуття, ніби Олексія заштовхали в чужу шкарлупу, а він так до неї звик, що забув, який є насправді.
— Олексія?
Леся винувато опустила очі.
Те саме робила в понеділок, коли Йосипівна вичитувала, як першокласниці, на килимку. Опускала очі й на вулиці. Здавалося, хіба що лінивий не смакував раптових доброчинних намірів отого мажоритарника Вовка. І всі чомусь неодмінно дивилися на Лесю, ще й так прискіпливо, немов вона мала за собою якийсь смертельний гріх.
«Осінь скоро відлетить.
І кожне деревце у дворі дізнається про зиму.
Але до того воно віритиме,
що літо вічне».
— Лесю, твій кандидат став депутатом. Диви, який щасливий, мало не лусне!
— І чого ти до нього так прискіпалася? Не гірший за решту.
— Угу, онучко. Одним миром мазані, окаянні. Розплодилося їх, як жуків колорадських.
Осінь підслухала й пішла лягати в траву. Певно, шукала місця, з якого можна було злетіти в небо. Чи справді відлетить? Тільки куди? Невже там краще? Іноді Леся намагалась уявити інше життя, у столиці, серед бетонних лісів. Київ здавався казкою, написаною для інших. Велетенський кипучий мурашник, затоплений у вогнях і вічному русі… Невже в ньому колись жила й вона? Крихітна дівчинка, що ховалася від дракона, але, крім нього, завжди скрізь і всюди була мама. Де ж ти тепер? Відлетіла, як осінь? От тільки куди? Леся згадувала про маму не так часто, як у дитинстві, але все одно пам’ятала. Образ жінки з роками розмився, став віддалений. Це наче дивишся крізь товщу рухливої води. Ніби бачиш, а розгледіти не вдається.
Проте Леся мала підказку. Щоразу, коли вона бачила в школі одну дівчинку, мимоволі згадувала маму. Ліля навчалась в одинадцятому класі й була тихіша за найтихіше літо. Однокласники й навіть учителі часом не помічали її. Невидима квітка. Лесі подобалося спостерігати за дівчиною, але тільки-но учениця ловила на собі чийсь погляд, вона одразу ж завмирала й ховалась у вигадану мушлю. Лесі здавалося, що вона насправді бачить панцир, може торкнутися його рукою, бо й сама в такому жила колись. Сирітство. Ось як він зветься.
Ліля мала старшу на сім років сестру, яка встигла народити вже третю дитину. Хіба ж тут до пестощів і дівочих секретів? Бракувало часу спитати, як справи, не те що купити нову кофтинку чи джинси. Дівчина вдягалася до школи скромно. Завжди у щось сіре й непомітне… Може, тому їй хотілося розмалювати світ? Наповнити його кольорами і здмухнути з долоньки. Зазвичай одинадцятикласники забували про кабінет малювання, як ото про молочний зуб: мовляв, був колись. Але не Ліля. Тільки тут дівча могло бути собою.