Фортеця для серця - Страница 82

К оглавлению

— Ой!..

Чоловік усміхнувся:

— Ну-ну… Ким тільки не доводилося в житті бути, але щоб рушником…

— Ви… бачте… Я ненароком.

— Тепер я схожий на малюнок… — і чомусь додав пошепки, — твій.

Леся відсахнулася й не знала, куди подіти вимащені руки.

— Я… заплачу за сорочку.

Олексій сміявся. Його забавляла сором’язливість дівчини. Невже такі ще є? Певно, збереглися в цій глушині, мов реліквія доісторичного періоду.

— Ви жартуєте? Я цю сорочку збережу як полотно. А що? Повішу на стіні. Тепер креатив у моді. Як ви гадаєте?

Леся всміхнулася кутиками вуст.

— Не знаю. Як до інтер’єру.

— А хочеш… хочете, покажу? Ви оціните й скажете свою думку. Я ж у мистецтві нічогісінько не тямлю. Зуба даю!

Леся всміхнулася:

— Ви так геть усі роздасте!

— Нічого! Зате стоматолог матиме роботу!

І тут із коридору заповз нав’ючений коробками Петрович.

— Оце нате!.. Теє, приніс…

Червоний, як півень після бою. Чи перед ним. Хоча що півень, що Петрович мали таке забарвлення щодня. Колишній завгосп пережив справжню трагедію, коли якась обскубана курка — найтепліший комплімент із його вуст — понизила до сторожа, а на його місце всунула якесь безруке створіння, що й цвяха в стіну забити негодне. Як? Це ж школа розсиплеться, а воно й не почухається! Лаявся Петрович, навіть у район їздив, але там присадили швидко: ім’я Панського — і анічичирк! От і запив, але покинути школи не зміг. Не відпустила школа. Сторожує собі, а заразом підкручує нишком то там, то сям, береже й дітлашні радіє. Ось і тепер захмелілий сторож щасливо всміхався, бо учням подарунки привезли.

— Спасибі!

— А що це?

Петрович хитнувся на одній нозі, глипнув на Лесю, як на дитину недосвідчену, і гикнув:

— Таж фарби!.. Теє, кисточки!.. Ой, пензлі!.. Теперечки всю школу розмалюєш! От… Як вас по батькові? Звиняйте, що не знаю.

— Михайлович.

— Михайловичу, бачили б ви, як вона малює! Я старий пеньок, а плачу, коли дивлюся. Еге!

— Петровичу!..

— Утяв. Уже йду. Теє, Михайловичу, Леська в нас дівка скромна. Ти дивися мені. Бо в пику депутатську заїду! Ось!

— Петровичу!..

— Усе, Лесю!.. Іду вже, йду! Треба ж від гаргари заховатися! Бо як не встигну — гаплик!

І пішов, похитуючись щасливо, бо зробив добру справу — дітлахам фарби доніс. От! А Леся стояла червона до кінчиків вух. Їй було так ніяково, що хотілося бігти світ за очі. Оце осоромилася! Дістане на горіхи і Петрович, і вона! Однією кулею двох зайців!

— Лесю…

— Що?

— Подарунки ви й завтра розпакувати можете, чи не так? Утечімо й ми! Я, здається, здогадуюся, хто сюди от-от навідається.

Леся завмерла.

— Не знаю… Я обіцяла, що вас затримаю.

— Правда? — У карих очах вистрибували бісики.

І що це він увесь час сміється з неї й навіть не приховує цього?

— А ви скажете, що то був мій наказ. Вас куди підвезти? Уже пізно. І, здається, дощ може піти.

— Дощ?

— Велика злива. Зуба даю! У мене брат на дощах знається й мене навчив.

— То ви депутат чи синоптик?

— Ні те, ні те. Швидше, бо не встигнемо, а отої вашої цокотухи я не витримаю. То куди?

— У Бувальці.

— У Бувальці?

— Еге.

— Ти серйозно? — у нього навіть голос змінився. — Невже… там можна жити? Село ж мертве.

Леся оголила зелень очей, як те вміла, і тихо відповіла:

— Не діждете!

У салоні автомобіля дівчині здалося, що вона потрапила в нічний клуб. Стільки вогників — і всі блимають. Крісло… у ньому можна загубитися. Музика лине звідусіль, нею сповнена машина чи ніч. Ой! Похапцем набирає Віку й попереджає, що її підвезуть. Подруга вчиняє справжній допит, поруч тривожно дихає бабця.

— Усе добре! Потім розповім.

Він спостерігає бічним зором і запитує:

— А чому не сказала… сказали, хто підвезе?

Леся знітилася:

— Щоб не хвилювалися.

— А що, кандидати в депутати — упирі?

Леся наморщила чоло й зауважила:

— Гірше!

Він удав, ніби не розчув. Автомобіль котився пустою дорогою, звідусіль за ними бігло поле. Леся дивилася, як з-за важких хмар висуває бік місяць. Повний?.. Напевно. Хмари ховали, яким він був насправді. «Порш» долетів до Бувальців за лічені хвилини. І що ближче було до села, то частіше водій зиркав нишком на свою пасажирку. Один погляд вона таки перехопила й зашарілася.

— Щось не так?

— Нічого.

— Я неправильно на тебе дивлюся?

— Не знаю. Мені… чомусь здається, що ви на когось дуже скидаєтеся. А на кого — не збагну.

Олексій усміхнувся й легенько торкнувся руки.

— Може, на долю?

Леся забрала долоньку.

— У вас обручка.

— А це щось змінює?

Дівчина замовкла. Вона не знала, що відповісти. Правду? Але невже небожителів цікавить чиясь правда, крім власної? І чи справді це все відбувається з нею? Чоловік, який цієї миті сидить поруч і дивиться на неї… Він з іншого світу, з іншого виміру, з іншого простору, з іншої галактики… Хай там як, але суть та сама. Що може бути в них спільного? Хто він, а хто вона? Сільська вчителька малювання, сіра миша, частинка Бувальців, таких крихітних, що їх годі знайти на карті. Паралельні прямі не перетинаються, навіть за умови, коли прагнуть точок дотику. То чому він так дивиться? Цілу вічність дивиться. І тремтить.

— Лесю, я мало що розумію тепер. Просто… відчуваю, і все. З тобою таке траплялося?

— Ні.

— Ти ж доросла дівчина, я дорослий чоловік. Усе просто.

— Не треба.

Він спинив машину. Попереду видніло світло перших хат. Леся сиділа тихенько, він теж. Музика вмовкла. Дощ так і не пішов. Осінь, певно, змогла видертися вище.