Фортеця для серця - Страница 68

Бабуся знає це. І що світ жорстокий — теж. Вона лежить день і ніч, ніч і день. Ворушить правою рукою, ногою, тоді як лівий бік їй зовсім непідвладний. Лице перекривило страшно. Дівчина нишком, коли хвора не бачить, приглядається, чи справді це її бабуся. А як та підводить очі, Леся відчуває, що під ногами починає двигтіти земля. Просто… старенька тільки й може, що дивитися. І її погляд виймає серце. Довгий-довгий, прозорий, як тумани осінні, коли ліпше навпомацки відчути стіну попереду, аніж вчасно її розгледіти. Леся боїться його, але без нього ще страшніше, бо то вже усвідомлення втрати.

Скільки Леся виплакала? Її сльози вмістив би маленький океан. Кілька днів узагалі тільки те й робила, що голосила. Аж поки Віка розшукала якесь новомодне заспокійливе, напоїла ним, а потім чітко окреслила картину хвороби, наслідки й шанси на повне одужання. Леся перестала плакати, бо… злякалася. Нема коли плакати, якщо попереду така безрадісна перспектива. Робити треба щось.

І почалося. День уміщував стільки справ, що мало не розсідався. Встигнути геть усе годі, однак Леся встигала. Двадцятирічне дівча крутилось, як дзиґа і вічний двигун. Уставала вдосвіта, порала господарство, готувала дієтичні й корисні страви, бігла на зупинку, добиралась автобусом до районного центру, а там — до лікарні. Була з бабусею аж до вечора: умивала, зачісувала, годувала, виносила горщик, мила, садовила у візок і вивозила на вулицю — милуватися небом. І все щось оповідала, щебетала без упину. А ще були нескінченні списки ліків, черги в аптеках, консультації зі спеціалістами.

Коли поверталася вечірнім рейсом у Бувальці, розпочинала другу чи третю зміну. Стрімголов бігла на город: сапала, обсипала, збирала, копала. Звісно, ще була Ромашка й торгівля у вихідні, адже треба було жити з чогось. Копійчаної пенсії та підвищеної стипендії не вистачало навіть на ліки. От і виходило, що коли ніч огортала спорожнілий будинок, дівча ледь-ледь доповзало до ліжка-гамака, лягало й миттю поринало в пустку без сновидінь.

Певна річ, було б зовсім сутужно, якби не допомога тітки Дусі. Вона жаліла дівчину й намагалася вберегти від надсади. Іноді приїздила Віка. Про нещасне кохання не розповідала, натомість хапалася за всяку роботу. Рідко, але траплялося, що Леся влаштовувала собі невеличкі вихідні. Це коли господарювали на селі тіточка або подруга. Тоді можна було лишитися коло бабусі на всю ніч. Спало дівча в палаті просто на стільці поруч. І хоч як боляче після того крутило м’язи, ночувалося їй у лікарні все одно спокійніше, бо тут Леся могла дослухáтися до бабусиного дихання, неначе до найпрекраснішої музики з усіх сущих симфоній життя.

Ще рідше Лесю забирала до себе на ночівлю Любочка. Дівчина соромилася накидати іншим свою біду, але Люба наполягала так уперто, що мало не силоміць змушувала відпочити. Може, тому вкладала спати на найбільшому ліжку в будинку. Якщо відверто, то Леся його навіть боялася. Смішно боятися меблів, однак надто крихітною вона відчувала себе в такі хвилини.

— Зате зручно! Тобі треба відпочити! Он яка худа зробилася й аж позеленіла! Миколо, хоч ти щось їй скажи!

Микола завзято кивав головою й тікав із дому на риболовлю, полювання чи ще кудись. Він навіть дивитися на Лесю боявся. Це все одно, що носити в собі кілограми тротилу й усвідомлювати, що один-єдиний погляд — і ті кілограми можуть вибухнути за якусь частку секунди. Люба, мабуть, здогадувалася. Жінки відчувають таке, неначе кішки наближення землетрусу. Однак молода мама вже так стомилася боятися за своє подружнє щастя чи за його видимість, що здалася на волю Божу й навіть до рота чоловікові перестала зазирати. Натомість… почала вишивати. Клала на тканину крихітні хрестики й оживала. Засадила всю ділянку коло дому квітами й співала, пригортаючи до теплих грудей найбільшу втіху — свого синочка.

— Знаєш, Лесю… Спасибі!

— За що?

— За твоє малювання, — засміялася. — Якби не воно, цього малого пустунчика не було б.

Леся вщипнула за рожеву щічку маленьку Миколину копію — і довкола посипалися дзвіночки безтурботного дитячого сміху. Що ж. Нехай вона тепер не малює. Бо не може. Нема коли. Але колись… потім… неодмінно намалює в ліжечку кирпате маля, якому сниться гойдалка з квітів.

Її дні теж скидаються на гойдалки, але вона не жаліється. Ні. Лише тримається щосили за поруччя, щоб не випасти. А потім міцніше стискає кулаки й вирушає воювати на невидиму лінію бою.

* * *

— Доброго ранку, бабусенько! Що снилося?

До цього питання за місяць звик навіть товстенький павук у верхньому кутку вікна. Іноді його проганяє санітарочка вологою ганчіркою, але скоріше для годиться, бо волохатий господар усе одно повертається в облюбоване місце й виплітає нову павутину. Леся не чіпає комахи, адже бабуся любить спостерігати, як довгенькі лапки роблять срібні павутинки. Хоч удень вони видаються золотими, бо їх визолочує сонце.

Шкода, проте в лікарняній палаті дуже мало кольорів. Сірий і брудний жовтий. І все. Може, тому щоранку Леся чіпляє на обличчя усмішку, забарвлену в усі кольори веселки. Дівчина сама собі здивувалася, коли вперше змогла всміхнутися отак барвисто. Просто нічого іншого не лишалося: крім її усмішки, у бабусі не було нічого. Звичне життя вирувало десь за вікном. От художниця й поклала собі, що приноситиме його частинку в усмішці.

— Як ти почуваєшся?

— До… б… р… е.

Бабусі важко даються слова. Звуки плутаються, губляться, а то й зовсім зникають. Але Леся не здається й змушує стареньку говорити хоч кілька слів на день.