Фортеця для серця - Страница 67

К оглавлению

— Хороша моя, ти сьогодні пахнеш конюшиною. Смакувала травичка?

Корова кліпала довгими віями й хиталася з боку в бік, як молочний корабель.

— Ну-ну!.. Дійся, люба.

— Лесю, треба б сіно завтра в копицю скласти.

— Добре, бабуню. Ми з Вікою, тому швидше впораємося.

— Еге.

Старенька якось дивно замовкла, натягши тишу, неначе тятиву. От-от розірветься. Леся підвела зелені очиська.

— Бабцю…

— Що? Нічого. Хіба… Тут такі новини, — і зацокотіла: — Вічина мати на тому тижні дорогенького свого втришия виперла.

— Дядька Петра?

— Атож. Одновусий брикався, але Ромчик вигнав.

— Який Ромчик?

— Друзяка ж найліпший.

— Це оті, що навідувалися частенько? Зачекай… Що ж виходить? Тітка Галя лишилася жити з коханцем? А його половинка де поділася?

— З Одновусим і повіялася.

— Вони що… обмінялися?

Старенька активно закивала головою.

— Кіно.

— А ми, Лесю, серіалів уже не дивимося. Життя, дитино, куди цікавіше.

— Треба б Віці розповісти.

— Я вже дівці розказала.

— Уже? А де вона?

Старенька розвела руками.

— Де-де? У хаті плаче. Але ти не чіпай. Нехай поплаче. Легше стане. Бач, мамка коли отямилася… Мо’, дитина зможе хоч зрідка додому навідуватися, а то ж і кроку не ступала, прости Господи, три роки. Та й приїздила, бідолашна, рідко… А як?

Леся слухала, як дзюркоче молоко. Цівочки зникали в білій рідині, а та, здавалося, крутилася в дійниці. Чистісінько люди. Вони часто біжать по колу, зовсім того не помічаючи.

* * *

Леся повернулася туди, звідки вирушила, коли найменше того чекала. Хоч як дивно, але щастя робить людей вразливими. Після білої смуги рано чи пізно життя набирає чорної барви.

Екзамен тривав четверту годину. Третьокурсники тремтіли, хоч подумки мріяли про відпочинок. Цей іспит, як-не-як, був останній. Складний? Так. Але ж останній. Потім тільки літо. Леся вибігла з аудиторії й одразу ж закружляла, притискаючи залікову книжку до грудей.

— Склала?

— Оцінка?

— Номер білета?

Її закида`ли запитаннями, а щаслива студентка радісно щебетала. П’ять хвилин тому декан гарно вивів «відмінно» й розписався. Перемога! Інстинктивно потяглася в кишеню й машинально вийняла мобільний телефон. Екран сповіщав про сім неприйнятих дзвінків. Дівчина відчула, як пальці миттю покрижаніли. Чому вони так тремтять? Лише з третьої спроби змогла розблокувати клавіатуру й натрапила на есемеску:

«Лесю, бабуся в районній лікарні. Інсульт».

Перед очима закрутилася завія. Білі цяточки вкрили собою світ, але він чомусь зробився чорний.

— Райська, що? Тобі погано?

Леся ледь трималася на ногах і ніяк не могла пригадати розкладу приміських автобусів. Дивилася на годинник, а бачила одне-єдине слово — «ІНСУЛЬТ».

— Лесю, ти куди?

— У лікарню. У мене бабуся в лікарні.

Одногрупники ще довгенько дивилися вслід, хлопці навіть із вікна вилізли, спостерігаючи, як дівчина біжить доріжкою до найближчої зупинки.

— Отак пак!

У лікарні пахло медикаментами. Скрізь і всюди. Леся сиділа коло ліжка бабусі лише годину, але їй здавалося, що цей запах заповз у найвіддаленіший куточок мозку. Її мозку, тоді як бабусин… Лікар щось розповідав про відірваний тромб і закупорку, кисневе голодування, вражену ділянку… терміни, слова, слова, слова… Але чому? Господи, врятуй і помилуй! Дівчина шепотіла уривки молитви, збивалась і починала знову. Тітка Дуся тихенько вийшла, щоб купити водички, а заразом лишила дівчину наодинці з хворою.

— Бабусю… Бабусечко. Ріднесенька моя… Як же так? Ти ж не жалілася… зовсім. Ти ж сильна.

Сива-сива жінка злилася із сірим лікарняним ліжком, наче її тут і не було. Худе тіло ледь окреслювало горбок, у ледь помітні вени встромили голку. Леся підвела голову до крапельниці й заходилася рахувати кількість крапель, які спадали вниз і бігли по трубці до змученого тіла.

— Ще капає? — зазирнула молоденька сестричка в білому ковпаку і пішла далі у справах.

— Бабцю…

По мокрих щоках повзуть сльози, опускаються в кутики вуст. Леся схлипує. На смак солоні. Дивно. Мають бути гіркі. Бо всередині пече-випікає отрута можливої втрати. Що тепер робити? Що? Тільки б вона вижила!.. Аби вижила!..

— Донечко, — тітка Дуся непомітно з’явилася поруч і обійняла за плечі. — Не плач. Усе буде гаразд. Лікар он забігав, запевнив, що найстрашніше позаду.

— Правда? — голос тремтить дрібно й зривається.

— Авжеж, сонечко. Ми її з тобою виходимо. Нікого не слухай. Вона одужає помаленьку-потихеньку. Ще й бігати буде.

— А що лікар каже?

— Що? Тривале відновлення. Воно, доцю, у цих стінах тривале, а в нас, у Бувальцях, і повітря цілюще. Заберемо й виходимо. Не плач. Важко буде. Але нічого.

Нічого. Нічого. Нічого. Вона повторювала це слово, як заклинання, сотні разів на добу. Перші кілька тижнів узагалі було пекло. Лесі здавалося, що вона, помилившись, сіла в атракціон, який крутить землю й небо туди-сюди. Дівчина щомиті промовляла рятівне: «Ми витримаємо!» Чи вірила? Уже й сама не знала. Але якщо не переконувати себе, то можна лягти й не ворушитися, бо ж усе одно марно. Це і є параліч.

Леся знає. Леся бачить його щодня. Зморшкувате тіло на ліжку та винувато-байдужі усмішки медперсоналу: мовляв, літа, чого так побиватися. Леся читає приреченість в інтонаціях, поміж слів, в очах навпроти. Їм усім байдуже. Віджила, та й по всьому. А дівчина кожній стіні ладна розповідати, що паралізована старенька, яка й без того вже на далекій путі стоїть, — це єдина рідна людина в усьому світі. Єдина. У світі. Величезному, могутньому, прекрасному й страшному.