Фортеця для серця - Страница 65

бо так простіше їх колекціонувати».

Леся отримала дивну есемеску ввечері, коли малювала квіти в сутінках. Вони росли у квітнику тітки Віри. Леся жила в цієї жінки третій рік поспіль і так звикла, оббулася, що вже господарювала в саду, як у своєму. Тітка була самотня, мала будинок, що дістався їй від батька-військовика. Величенький, гарний, з добротного дерева. Будинок устиг постаріти й потребував догляду, як людина на схилі днів. Лишити було шкода, а утримувати не вистачало ні сили, ні коштів. Але тітка особливо не скаржилася. Не вміла. От і приймала когось на квартиру, хоч, треба віддати належне, вибирала пожильця ретельно й прискіпливо.

— Дім абикого не впустить. Тут мають жити свої. Ти своя.

Власне, Леся відчула те перша. Покинувши гамірний гуртожиток, першого ж дня пішла блукати містом, щоб розчинитися в нових відчуттях. Висотки гінкими мурашниками обгородили центр міста, а що ближче до тихих куточків, то ставали дедалі нижчими, аж поки зовсім маліли, обертаючись на звичайний приватний сектор із рівними рядочками будиночків уздовж вузеньких вуличок. На одній із них Леся зустріла його — старенького красеня з величезним садом довкола. У саду вітер лоскотав високу траву, а яблуні в пригорщах ховали стиглі яблука. І Леся одразу відчула, що має жити тут. Сама від себе не сподівалася такої сміливості, але негайно постукала, зайшла й спиталася в господині, чи не бере вона пожильців.

— Таж лише вчора виїхала дівчина. Заміж вийшла. А я ще не встигла оголошення дати. Тобі, може, сусіди підказали?

Леся всміхнулася:

— Ні. Він, — і показала на будинок.

Жінка не здивувалася. Зовсім. І пустила у своє життя, напоївши смачнючим чаєм. Це була обов’язкова традиція, щоденний ритуал, до якого долучалися найближчі й абсолютно випадкові гості. Однак Леся не була випадковою. Будинок же її обрав, а тітка Віра опиратися не стала, ба більше, прийняла дівчину як рідну. Показала, де що лежить, не крилася ні з чим, частувала останнім шматком хліба, бо ж своя. Після двох тижнів проживання вперше запитала про батьків, обережно так, неначе мінним полем ішла. Спитала, а сама очі вбік відвела. Ніби наперед відповідь знала. Леся ховати правди не стала.

— Я сама… з бабцею живу.

Тітка кивнула:

— Сама…

— Та нічого. Правда. Я звикла.

Жінка чомусь посіріла.

— Певно. Ану ж я тобі чайку суничного заварю, га?

— Спасибі.

Так і повелося. Тітка Віра добре зналася на дрібницях заварювання чаю, сама готувала суміші й навіть трошки чаклувала.

От і тепер із відчиненого вікна кухні в сад виповзав аромат трав, квітів і, хоч як дивно, фруктів. Леся всміхнулася. У неї вже виробилася приємна залежність. Страшенно хотілося скуштувати новий шедевр. Дівчина нахилила голову, облишила малюнок і ще раз перечитала есемеску.

Телефон у неї з’явився нещодавно — новенька біла «Нокія». Білий колір обрала, щоб був схожий на чистий аркуш паперу. Власне, одногрупники давно мали мобільники й безперешкодно телефонували батькам і друзям. Леся ж спостерігала збоку й нишком щиро заздрила. Добре було б купити. Але одного замало — треба одразу два. Собі й бабусі, щоб дзвонити до старенької будь-звідки й будь-коли, а не домовлятися про певний час і стрімголов бігти на пошту або витрачатися на телефонну картку, з якої хвилини на розмови спливають швидше, аніж сам час.

Бабуся ж чекала на ті дзвінки, що мала дитина. Їй треба було чути онуччин голос. І нехай розповідає про оте своє малювання, нехай. Аби говорила до неї… аби… Старенька йшла через три двори до Руденків, просилася до хати, всідалася в кутку й чекала, як мишка, дихати боялася, щоб не завадити, щоб часом не вигнали. Адже рівно о восьмій дзвонитиме її студенточка, її дівчинка, її Леся.

— І ото не важко вам по такому снігу лізти?..

Чи:

— Спека яка, душа вилазить! Ви б, тітко Зоє, серце поберегли, удома полежали. Тиск же стрибає.

Але бабця Зоя чемненько всміхалася й завжди відповідала те саме:

— Тутечки недалечко. Та й розмови — п’ять хвилин, а мені… спокійніше.

Стареньку жаліли, дозволяли приходити щодня, навіть коли й не до дзвінків було. Зрештою Леся назбирала потрібну суму десь за рік, відкладаючи частину стипендії. Дівчина тішилася, проте розуміла, що на другий телефон доведеться заощаджувати стільки ж, а тут… Тітка Дуся здійснила мрію і якось на вихідних урочисто вручила стосик банкнот, перев’язаних кольоровою стрічкою. Як їй вдалося з бібліотекарської платні приощадити таку суму, знала, мабуть, лише вона сама. Зате тітка була по-справжньому щаслива, милуючись тим, як Леся вистрибувала довкола найрідніших людей танець папуасів Нової Гвінеї, хоч і ті, мабуть, так високо підстрибувати були негодні.

Мобільний зв’язок полегшив спілкування. Тепер Леся щовечора телефонувала додому, а по той бік зв’язку на неї чекали тітка й бабця. До речі, бабцю довелося довго й терпляче навчати, яку клавішу й коли треба тиснути, але зрештою старенька так-сяк опанувала таємничий апарат. А що раділа, то й слів не добереш!

— Теперечки, коли схочу, онучці можу подзвонити. А вона відповідає скрізь. Чи в університеті, чи в бібліотеці, чи містом гуляє. Ото так штукенція!

І ось, будь ласка, таємнича есемеска. Номер незнайомий, а текст… Леся губиться. Здається, що хтось заплів слова в мереживо, ниточка до ниточки, вічко до вічка. Дівчина сумнівається, чи варто відповідати. Та й що писати?

Скрипнула вхідна хвіртка — і з’явилася Віка. Вона часто прибігала до подружки саме сюди. Мабуть, відпочивала від гамірного гуртожитку (хоч жити там було куди дешевше). А ще пила чай. Авжеж. Відмовитися не могла, нехай би за це мільйон обіцяли. Сьогодні говоруха була напрочуд мовчазна й похмура, схожа на грозову хмару, і не одну. У ній боролося стільки стихій одночасно, що навіть збоку спостерігати було боляче. Руки тремтять. Очі вологі. Навіть тітка Віра помітила: