Фортеця для серця - Страница 64

Сходи

Сходи. Вони ведуть нагору або спускають униз. І в тому, і в тому випадку вони однаковісінькі. Сходи, та й годі. Усе залежить від того, хто ними йде. Бо лише людина здатна обрати напрямок.

Три наступні роки були для Лесі неначе один велетенський ковток повітря. Вона дихала, дихала, дихала, а надихатися не могла. Це так, ніби її душили, а потім зненацька відчинили вікно й дали напитися повітря. Іноді дівчина, засинаючи в крихітній кімнатці, яку винаймала в старому будиночку на околиці міста, ловила себе на думці, що всередині неї плюскоче золотава вода. І від того тéпло, світло й радісно, а вона сама — чарівна амфора, по вінця наповнена щастям. Дівчина нарешті могла малювати, не страхаючись і не озираючись. Їй не треба було викроювати годинку чи півтори, щоб малювати. Ні. Усе змінилося. Докорінно. Ба більше, Лесю вчили малювати.

Вона обожнювала свій університет. Тут їй подобалося все, навіть найнудніші лекції. До студентів-художників завжди ставилися з невеличкою пересторогою: мовляв, що з вас візьмеш, диваки. Але Лесі було байдуже. Вона товаришувала з усіма одногрупниками, хоч які схиблені ті були. Власне, таланти рідко коли вкладаються у звичайні канони, виповзаючи за їхні межі чи підносячись над ними. Слід сказати, що Леся найпевніше наближалася до норми, бо майже не вирізнялася з-поміж студентського товариства. Про її особливість знали тільки найближчі. І водночас кожен охочий. Авжеж. Усяк, хто хоч раз бачив її роботи.

Викладачі, на диво, досить швидко дійшли одностайної думки, що студентка Райська унікальна, бо такої техніки не побачиш у жодному підручнику. Це ніби відбиток пальців. Неповторний. Один-єдиний погляд на картину — і автора не сплутаєш ні з ким. У Лесиних полотнах жили прозорість, легкість, рух. Одногрупники по-доброму жартували: мовляв, Райська малює повітряними фарбами. А дівчина інакше не вміла. Ще змалечку в ній засів гострий страх, що вона робить абсолютно заборонені, неможливі й непотрібні речі. І щоб хоч якось приховати чи зменшити свій гріх, художниця мимоволі додавала розмитості лініям, формам, кольорам.

— Вітряна ти наша! — усміхався декан і вперто пропонував роботи студентки для найрізноманітніших виставок.

Знав, відчував і дуже рідко помилявся. Картини справді мали успіх, їх залюбки демонстрували в місті, деякі з них навіть потрапили до столиці й осіли в приватних колекціях. Нехай із цього дівчина не мала нічого, однак вона розкошувала тим, що її праці, часточки її душі тепер висять десь на стінах у зовсім незнайомих будинках і дарують їхнім мешканцям красу.

— Я щаслива.

З цією думкою дівчина засинала й прокидалася, бігла на пари, студіювала гори літератури, а ще, звісно, малювала, малювала й малювала, переймала техніки, підглядала деталі, шукала й винаходила. Вимащена фарбами, радісна й світла, вона подумки обіймала всіх і кожного. А ще трошки літала, надто в снах. А може, здіймалася… сходами вгору.

* * *

— Ти навіжена! — гиготіла Віка.

— А ти?

— Я?

Леся дивилася на подругу так, ніби та проковтнула сонце й ходить із ним усередині.

— І хто він?

— Він?.. Викладач і хірург-практик.

— Оце так!

Віка насупила чорні бровенята.

— І не дивуйся. В Івана Родіоновича золоті руки.

— Скільки йому років?

Віка сіріє. Сонце всередині гасне й робиться схожим на тьмяну лампочку. Дівчина кутається в картату ковдру, як змерзле горобеня.

— Він дорослий.

— Скільки?

— Сорок три.

— Віко…

— Не кажи нічого. Не кажи. Вік тут ні до чого.

Леся вмовкає надовго, навіть чай у склянці холоне. До речі, в обох. За вікном ходить літо й смикає достиглі вишні жменями, стискає їх — і від того літні долоні пахнуть теплим соком, солодким і трошечки терпким.

— Одружений?

— Вони не живуть разом.

Леся не стримується, підбігає до подруги. Це ж Віка, її Вікуся. Сміхотуха й непохитна поборниця справедливості. Тоді чому? Що сталося? Закохатися в одруженого чоловіка, старшого на… Яка ж це між ними різниця? Леся жмуриться, обіймає міцно, ніби прагне пересвідчитися, що Віка й тепер та самісінька. На дотик. На запах. І все ж наважується прошепотіти у вухо:

— Вони всі так кажуть.

Віка спалахує, як сірничок. Очевидно, що сказані слова товклися в голові не одну безсонну ніч, не один тиждень, ба навіть місяць. Дівчина вперто гнала їх, опиралась, а підозра поверталася знов і знов, пускаючи коріння так міцно й глибоко, що закохана з часом звикла любити з острахом.

— Чи давно… це між вами?

Лесі чомусь страшно чути відповідь. Вона розуміє, що за власним щастям не помітила, не розгледіла, не вберегла. Віка низько хилить голову.

— Півроку.

— Скільки?

— Це сталося напередодні новорічних свят.

— Господи!..

— Лесю, я люблю його. Мені з ним… добре. Дуже.

— Віко, а дружина?

— Вона педагог. Викладала в нас на першому курсі. Вони мають дочку мого віку.

— Мамочко!..

— Я нічого із собою вдіяти не можу. Правда. Намагалася піти від нього, не відповідала на дзвінки, уникала, а тільки-но зазирнула в його очі, як одразу ж потонула з головою. І нема її, землі. Лише він. Це капець!

— Хвороба?

— Може.

— Колись переболить.

— Не знаю. Лесю, а ти? Невже нікого досі?

Дівчина розводить руками.

— Звідки?

— Угу. Тобі ж за малюванням і озирнутися довкола ніколи? Еге? Нехай в університеті хлопців менше, як дівчат, але ж ти в нас красуня!

— Та звичайна я, звичайна!

* * *

«Яка ти є? Схожа на ніч чи ранок?

Я навчився порівнювати людей із порою доби,