Фортеця для серця - Страница 60

— Боженьку!..

На широкому ліжку лежать переплетені між собою тіла. Голі-голісінькі. Усі чотири.

— Мамочко!..

— Ш-ш-ш. Ходімо.

Леся виводить подругу з будинку за руку, мов малу дитину, лишає надворі, повертається за речами, виносить по черзі дві сумки і вже на свіжому повітрі розуміє, що ледь стримується, щоб не виригати просто собі під ноги. Щоки, вуха, руки палають. Відчуття таке, ніби хто жаром обки`дав — і тепер на тілі скрізь опіки.

— Віко, ходімо!

— Як вона могла? Як?

— Ходімо, чуєш?! Ну їх, і гроші ті хай лишаються!

— Та які гроші? Вона ж мені мати!

Заснути не вдавалося до ранку. Тільки-но заплющували очі, перед ними спливала картинка голих тіл у сороміцьких позах. Віка голосила, заховавши обличчя в подушку. Голосила й кусала до крові губи, щоб жодним звуком не виказати свого розпачу. Поїхати б звідси якнайшвидше! Виїхати б назавжди! Щоб ніхто, жодна жива душе не ткнула в спину пальцем! Відтепер вона сирота. Без роду й племені. Краще вже так… Нехай так, аніж…

Коли виснажену подругу знеміг сон, Леся ще довго лежала з розплющеними очима. Довкола стояла темінь, густа, як чорнило. Вона навіть хиталася з боку в бік. Дівчина знала: розгледіти щось крізь неї годі. Та й дивитися не було на що, просто… очі заплющувати було лячно.

* * *

Про Віку не згадали ні назавтра, ні через день. Зате гаряча новина практично підірвала Бувальці. Жінкам аж язики боліли. Ану ж кілька днів поговори без упину! А як не говорити? Коли таке коїться? Повернувся Одновусий, із собою таких, як сам, привіз, і тепер гуляють із ранку до ночі всією тепленькою компанією. Виціловуються на очах в односельців без страху та сорому. Гигочуть без упину. Танці влаштовують, та ще й такі!.. У цьому місці чоловіки всміхалися ласо… і спльовували для годиться, щоб від жінок не дістати в потилицю. Ото житуха!

Віка беззвучно плакала. Виявляється, сльози бувають німі, але від того робиться ще страшніше. Леся спостерігала за подругою, за тим, як вона весь час дивилася в одну точку, точніше, у нікуди, і дивувалася, звідки стільки сліз? Де вони беруться? Очі червоні, спухлі, уже й не очі, а щілинки, а все одно з ранку до ночі мокрі.

— Ш-ш-ш! Вікусю, ну не можна так!. Годі, дитино!

Але ні вмовляння бабці Зої, ні аргументи тітки Дусі, ні навіть Лесині втішання не діяли. Голосило дівча, до рота нічого не брало, на їжу й не дивилося. Ото води вип’є та й голосить мовчки.

— Господи, Боже мій! Та що ж робити з дівчиною?!

— Зоє, нічого. Бачиш же, не зарадиш, то хай сама відійде.

— Пресвята Діво!.. Ще захворіє. Он уже сіра яка!

— Ой, Зоє, у неї нині, мабуть, і душа сіра.

— Йой-йой, Галька окаянна! Ото витворила!..

Галька прийшла на четвертий день. Зранку. Доки ще не встигла налигатися. Новоприбулі гості саме розгледіли, що дівчати нема, а татко й узагалі в спину виштовхав, наказавши повернути рідну кровинку до хати. Галька знала, що не варто, однак перечити не стала, бо завинила перед дочкою, ще й як завинила! Тому стояла мовчки, довго, хвилин з десять, очі в підлогу втупивши. Зрештою не стрималася бабця Зоя:

— Ще дірку мені в порозі пропалиш! Іч, школярка, уроку не вивчила!

Жінка ступила крок і впала навколішки. Простоволоса, розхристана, поповзла до господині, схлипуючи.

— Ну-ну, бачили вже! Мені підлогу витирати не тре’. І так чисто.

— Тітко, у вас Віка?

— А хто вона тобі, га?

— На-що… нащо ви так? Маю право…

Господиня аж зі стільця скочила, та ще й жваво так. Леся, яка саме була з Вікою в другій кімнаті, злякалася, щоб бабця не впала ненароком.

— Право? Яке таке право? Сучки вуличної? Еге?

— Тітко… Я… теє… жінка.

Стара поглядом роздирала гостю на шматки.

— Хто?!!!

Галька підвелася з колін, обтрушуючись.

— Жінка… А що? Ні хіба? Стільки років без любощів, без рук чоловічих… Віка доросла. Зрозуміє. Як не зараз, то потім.

— Рук чоловічих? Йой-йой! А скільки років оті руки тебе так пестили, що й памороки відбивало?

— То давно було.

— Еге. Ох, Галько-Галько, пропаща твоя душечка!

Гостя сіпонулася, немов від удару, і почервоніла.

— А ви, тітко, не судіть! Грішна… то й хай! Не монашка. Не можу так, як ви, живцем себе закопати… Чи… як Дуся ваша… А Віку із собою заберу. Хай додому йде… Нагостювалася…

Бабця ступила крок, затим другий, хвацько схопила віника й прямісінько молодиці в обличчя шурхонула.

— Ах ти ж, сучко!.. Я тобі зараз покажу гості! Я тобі!.. Ой!.. — і за серце схопилася.

Леся шулікою вискочила з кімнати, уже й не пам’ятає, що казала й робила. Але Вічине обличчя в пам’ять укарбувалося глибоко. Вона стояла навпроти матері біла-біла, як стеля над головою, і тремтіла аж до кінчиків волосся.

— Іди.

— Доню…

— Нема в мене матері. А твоя дочка померла.

— Віко… Ти що?..

— Востаннє кажу, ідіть звідси, бо дільничного викличемо!

— Як?..

— Ідіть… жінко!..

І вона пішла, поповзла, спотикаючись та розтираючи сльози по хмільному обличчю, а Віка лишилася.

— Не жити мені тут. Зацькують.

— Ти до чого?

Подруга дбайливо розправила ковдру, що нею дівчата вкутали бабусю, і випалила:

— Бо дочка!

* * *

Дочка — це квітка, яку варто ховати від чужих очей. Пестити, голубити, ніжити. І стерегти, щоб чужі руки не зірвали її, наче бур’ян при дорозі. Але це інколи розуміють надто пізно, коли стеблину вже зломили.

Того дня Леся йшла до крамниці по хліб, а вітер-пес лизав босі п’яти, бо взута була в легенькі сандалі. Дівчина купила їх на базарі задешево, хоч вони були новісінькі, а не секондгенд якийсь. Ще й набіл учора напрочуд швидко розкупили. Лесю в молочному павільйоні покупці вже впізнають і обирають молочко від Ромашки. Дівчина тішилася. Річ у тому, що вона їздила на торг, бо мусила, а тоді хвора була чи не весь день. Базар скидався на місце прихованих боїв. Скрізь люди, люди, люди. І всі тільки й гоноблять улізти в душу. Галасують. Торгуються. Після й голова боліти може. Але вчора якось усе вдало й швидко розійшлося, ще й обнову придбала.