Фортеця для серця - Страница 59

Сонце. Вікно. Воно відчинене навстіж. Аж лячно стає, як так широко можна розчинити. Прозорі фіранки підсвічують небо й сонце, обціловані невидимцем-вітром. На облущеному підвіконні лежить повітряний літачок, складений з альбомного аркуша. На ньому невміло, щиро, дитячою рукою виведено коротеньке слово «мрія». Мить — і літак підхопить вітер, понесе у відчинене вікно. Чоловік несвідомо здригається, бо навіть йому, сорокарічному битому жакові, страшно й солодко зазирнути за край підвіконня, щоб раз і назавжди збагнути — угору чи вниз?

* * *

Залишки того літа Леся пила спраглими ковтками, а коли лягала спати, боялася ненароком прим’яти крила. Бабуся й тітка дивилися на свою художницю й відчували: та така щаслива, що, якби раптом увечері зникло світло, вона б сама сяяла яскравіше від Полярної зорі.

— Не плач.

— А я що? Я нічого.

— Зоє…

— Уже заспокоїлася. Я своїй кровинці хіба ворог?

Ні. А хтось міг. Кров, навіть рідна, здатна бути отруйною. А ще вона повертається тоді, коли на неї навіть не чекають.

Усе сталося ввечері. Леся сиділа на маленькому стільчику, обпершись чолом об теплий бік Ромашки, і чудувалася тому, як красиво стікає молоко в дійницю. Тоненькі цівочки розчинялися в білому, збиваючи легку, повітряну піну. Цікаво, а в морі вона така сама ніжна? Леся сама собі всміхнулася з-під пов’язаної хустки, бо моря не бачила жодного разу, хіба тільки в телевізорі.

Хоч… одного разу їй наснилося, як вона йде по гострому камінні. Камінців було багато. Великих і маленьких. Вони чимось скидалися на гострі зуби, тому йти було боляче. І коли вже остаточно захотілося спинитися, вух торкнувся шепіт. Леся ступила кілька останніх кроків й опинилася коло води. Дівчина кілька хвилин стояла, не дихаючи, щоб не сполохати ніжності. Море. То було воно. Сховане від людей за гострим камінням. Пестливе й лагідне. Вкрите білою-білою піною.

— Няв.

Дівча зиркнуло на рудого красеня. Ну от. Сполохав видиво. Десь під стелею на жердинах заквоктало птаство. Зі щілини висунув рожевого п’ятачка кабанчик і голосно рохнув.

— Мурку, ти капосник. Усіх розтривожив!

Але статечний кіт і оком не кліпнув. Навпаки, задерши хвоста, заходився тертися об ноги, випрошуючи вечерю.

— Та дам-дам, нетерплячий який! Зачекай!

— Лесю…

— Що, бабусю?

Старенька тривожно сіпала край фартуха.

— Теє… Там Віка прийшла до тебе.

— Зараз додою.

— Ні, доню, облиш. Я закінчу.

— Щось сталося?

— Еге.

Побачивши подругу, Леся збагнула, що все серйозно. Дівча гірко рюмсало й навіть не намагалося опанувати себе. Леся чи не вперше за кілька останніх років бачила подругу такою.

— Віко!..

— Лесю, він повернувся!..

— Хто?!

— Батько!..

І тиша. Подружки з переляку видряпалися чомусь аж на піч, згорнулися двома клубочками, міцно притиснувшись одна до одної. Немов тут можна було сховатися… А їм тим часом здалося, що вони повернулися в минуле чи, точніше, впали в колишню яму.

— Прийшов. Страшний такий. Його ж випустили близько п’яти років тому. Не з’являвся ж. Десь носило, а це прибило до нашого берега. Лесю… мамка й так зривається час від часу, а тепер що буде?

Леся гладила плече й втішала якимось дурнуватим:

— Ну-ну… Нічого не буде…

— Господи! Я коли побачила, то думала, що паралізувало. Правда! Стою, а поворухнутися не можу. А він беззубим ротом усміхається: мовляв, донечко ріднесенька, зустрічай блудного тата. Бр-р-р. Худе. Сіре. Смердюче. На ногах хитається, ще й друзяк із собою притяг. Уявляєш? Парочка. Хома та Одарочка. П’яниці чи наркомани, я навіть не розшолопала. Капець! Лесю, це капець!

— А може, вони підуть?

— Куди? Якби ж їм було куди йти! По наші душечки припхалися. Чи по мою. Мамка спершу була розгубилася, а потім, уяви, стіл почала накривати. Сидять тепер, зустріч запивають! А я? Лесю, а як же я?

Леся мовчала.

— Хоч додому не потикайся зовсім.

— Слухай, ну це ж не кінець світу! Ти ж он скоро вчитися поїдеш. І кімнату в гуртожитку дали вже.

— А жити як? За що? Це ж додому зась! Нема дому! Не-ма! Ні харчів, ні навіть копійчаної підтримки! І мамки шкода! Зіп’ється ж. Пропаде з тією наволоччю.

— А як ні?

— Ой, Лесю-Лесю!.. Капець! Як його… звичайний!

Тієї ночі, коли темрява огорнула Бувальці непроглядною ковдрою, дівчата вирушили на звіди, щоб забрати такі-сякі речі. Віка лишалася жити в Лесі аж до самісінького навчання. Бабуся Зоя перечити не стала, сама й запропонувала дитині. А коли заснула, то дівчата тихцем вислизнули з хати. Страшно було обом, аж колінця трусилися, зуба із зубом звести не могли, однак треба було забрати речі негайно, а то гості могли все за копійки розпродати. Може, і не завтра, але, крий Боже, пожежа… чи ще щось. П’яна компанія — що атомна зброя. Потенціал знищення вражає.

— Тссс!

— Сплять?

— Еге. Сопуть рівно. Поснули, значить.

— І двері лишили навстіж.

— Отож. Заходь та винось.

Дві тіні майнули у відчинені двері, за порогом завмерли, щоб очі призвичаїлися до темряви. Стояли кілька хвилин, затим Віка обережно вийняла крихітного ліхтарика й увімкнула. Тьмяний струмінь розітнув темряву, вихопивши пусту пляшку на підлозі.

— Ото вже!..

— Тссс!

Кілька кроків до шафи, тоненький скрип дверцят — і в картаті сумки скинуто вміст кількох поличок, знято з плічок зимову куртку, узято навпомацки взуття.

— Там гроші були ще… під матрацом…

— А може, не треба?

— Усе одно проп’ють.

Дівчата йдуть до ліжка, неначе мінним полем. Колотяться. Ледь дихають, а коли підходять, Віка тремтливою рукою наводить ліхтарика й мало не впускає.