Фортеця для серця - Страница 16

Жінка зворушено провела долонею по личку й поцілувала неслухняного кучерика.

— Жива. Як татко твій для бабусі Зої. Чекає вона на нього. Розумієш? Знає, що помер, а все одно чекає.

Дівчинка знітилася й глибше пірнула під укривало, хвилину помовчала, розмірковуючи, а потім спитала, кліпнувши зеленню очей:

— А трава тут до чого?

Жінка зітхнула:

— Траву твій тато викошував. Лише коли до міста втік… поїхав, то дід Яків підсобляв. Але в татка краще виходило. Значно краще.

Відтоді Леся знала, що висока трава ховає в собі куди більше, аніж мурашники. Її так і не коситимуть того літа. І за рік теж. І за два. Трава буятиме муром довкола двох жінок, і лише пізньої осені, уже суху-суху, неначе зморшкувату, бабця Зоя врізатиме її старезним серпом. Оберемок по оберемку. Як пуповину пам’яті, різатиме й голоситиме, неначе над покійником, а щоліта плекатиме трав’яні хащі знов і знов, сподіваючись, що колись їх викосить її Михасик.

Тіні

Тіні ворушилися довкола дівчинки, хапаючи вітер за гриву. Той тулився до ніг приблудним псом і весь час намагався пірнути в зелену прірву очей, але Леся на те не зважала. Волосся відросло й затуляло тепер обличчя, доводилося інколи відкидати неслухняні пасма, а це завжди відвертало її увагу від чогось іншого, що було в її руках. Вітер прокотився травою й завмер навпроти білого аркуша. Леся жартома прикрила малюнок долонею.

— Проноза! Домалюю, тоді покажу.

Статечний кіт неподалік невдоволено муркнув: мовляв, отак завжди. Он яка виросла, а розуму не надбала. Дівчинка зиркнула на рудого з-під чорних бровенят і насварилася пальцем:

— А ти не ревнуй, Мурку. Уже мав би звикнути. Та ба! Я ж тобі все одно покажу. Як же без тебе?

Вусатий поціновувач мистецтва неквапом підвівся й підійшов ближче. Дівча засміялося:

— Ну от. Але ж я сказала, що домалюю.

Кіт і вітер слухняно застигли, спостерігаючи за рухами тоненьких пальчиків. Фарби стояли посеред трави, а під аркушем паперу лежала дерев’яна дощечка, обтягнута міцною тканиною. Дитячі очі сяяли й відсвічували радість, яка примушувала навіть тіні довкола танцювати. Дівчинка востаннє провела пензликом і задоволено кивнула:

— Ну от. Готово! Ану, вгадайте, хто це?

Мурко сіпнувся до малюнка першим, мабуть, на правах живої істоти, проте вітер усе одно випередив і підхопив кутики малюнка. Що ж там?

Трава? Так. Вона рухається. Здавалося б, який може бути рух у лініях, що їх уже намалювали, навели на папері, а значить, упіймали навіки? Аж ні! Ворушаться! Ну ось же! Тільки придивіться! Тіні й світло переплітаються в прозорому візерунку, посеред якого сидить кіт. Рудий і теплий. Блимає жовтими очицями й чухає лапою гриву того, хто поруч, але той хтось — вітер, тому й невидимий. Порух. Ось він, осьдечки. І ніби нема. Задоволена справленим враженням, дівчинка підхоплює кота й цілує в рожевого носа. Тьху ти, як маленького. Шалена.

— Бачу-бачу, сподобався портрет! І не крути вусами. Усе й без того зрозуміло. Визнай. Красунчик же, правда?

Котисько вимушено нявкнув, а сам подумав, що його красу навряд чи може зіпсувати шестирічна художниця.

— Але цить! Пам’ятаєте? Таємниця.

Дівчинка зачекала, доки вітер висушить черговий шедевр, і одразу ж уклала його до папки з кількома десятками інших робіт.

Мурко знав там кожну, бо часто спостерігав, як Леся ховалася в найвіддаленішому куточку саду, діставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала під видертою дошкою підлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мінилася на обличчі. Кіт дуже любив оті хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навіть рудому вуханеві хотілося розкинути лапи й спробувати злетіти подібно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тоді як увесь інший час він упевнено пересувався по землі, а іноді навіть полював на птахів, от тільки крилаті давалися в лапи так рідко, що краще й певніше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.

До речі, Мурко кілька разів проґавив обід, милуючись тим, як Леся малює. От і цього разу. Лелечко! Таж Сірко, мабуть, геть чисто молоко виїсть і миску оближе, доки він тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вітер пішов був слідом, але одразу ж повернувся назад до дівчатка, присів і немов усміхнувся.

— Провів друга, еге? — спитала мала.

Той кивнув і вдоволено ліг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерігала за тим, як воно рухається. Вдивлялася в хмари й уявляла собі, як то воно — бігти над землею вервечкою білої пари.

— Гарно, правда?

Вітер не перечив. Хто-хто, а він знав, яка то краса! Зелені оченята кліпнули замріяно й відбили в собі зачарований лет.

— Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?

Кошлата грива торкнулася рученят, і дівча всміхнулося:

— Лоскотно.

* * *

Діти живуть у світі, зовсім не схожому на світ дорослих. І навіть коли ми напевне знаємо, що реальність єдина, для дитини й дорослого вона неодмінно різнитиметься. Леся мало цікавилася тим, що відбувається у світі дорослих. Як усі діти. Вона помічала лише ті речі, які стосувалися її дитячого життя безпосередньо, проте навіть шестирічна дівчинка розуміла: щось геть незбагненне коїться з часом. Він не просто лічить хвилини, статечно й розмірено, як мав би це робити, а біжить. Авжеж, біжить, вирує, а ще затягає дорослих у цілком новий простір, де жоден із них не почувається впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла свої відчуття вдумлива дівчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подібний до решти. Адже вона чомусь завжди малює рух і напівтіні. Хоч ні, світ дорослих тепер схожий на чорні тіні… з украпленням крові.