Фортеця для серця - Страница 15

— Ма… м… о… — Зуби цокотіли й не давали вимовити цього слова. — Ма… м… о…

Десь високо вгорі її шукав вітер. Він ганяв небом з одного краю в другий, прислухаючись до дитячого серцебиття коло самісінької землі. Проте знайти дівчинку не міг. Її надійно сховала висока трава. Трава стала муром, затулила від світу й берегла аж до темряви. Лише коли ніч пустила хвилі мороку й вологи, дитину намацали теплі жіночі долоні, підхопили й пригорнули до грудей.

— Лесю, — голос насилу виповзав із горла, чіпляючись за невидимі леза. — Не роби більше так… Дівчинко… Моя…

* * *

Леся відходила кілька довгих тижнів. Бабця Зоя — не менше. Тітка Дуся ж не відходила від них обох. Носила цілющі відвари, що їх робила її мати, примусом уливала до рота бабі та онучці, довго простоювала коло ікон. Молилася.

Будинок затихав — від самісінького даху до мостин. Мовчав. Про що? Може, про ті два клаптики, що сховав у підлозі? Вони відбивали погляд… убивці й матері… Одночасно? Мабуть, на вибір. Залежно від того, хто з двох мешканок на той погляд натрапив би. Будинку ж однаково. Він будинок. Береже розірване око в собі. Потай. Тихцем. Зрідка навіть ворушить клаптиками, пускаючи всередину протяги, а ще знає, що час — ворог речей і пам’яті, надто дитячої. Дитяча пам’ять — вода весняна: усе біжить, біжить, змінюється… І чи згадає дівчинка через кілька років, якою була мама? Можливо. А коли мине десяток років або й два чи три? Навряд. А будинок ховатиме материнський погляд під долівкою.

Звідти жінка неначе спостерігатиме. Нехай хоч так. Чутиме, як лопотять босі ноженята по долівці чи вистукують червоні сандалики. Узувши їх, Леся майже завжди витанцьовує, щоб оживити дві квітки-китички. Іноді, коли дівчинка лізтиме на підвіконня, жіночий погляд жадібно вбиратиме краєчки сукні й ноженята, які безтурботно гойдаються в повітрі. У радісні хвилини чутиме сміх, а пізньої ночі — сопіння. Таке рідне-рідне сопіння, чисте, дитяче. Іноді доня не спатиме, крутитиметься в темряві й своїм диханням кликатиме маму. Принаймні жінка так відчуватиме. Усі вони відчуватимуть. Бо, хоч скільки Зоя та онука силкуватимуться жити новим життям, кожна з них однаково знатиме про незриму, примарну, але безперечну присутність третьої.

Власне, крім третьої жінки, існував ще один хтось. Щоправда, цей хтось, принаймні для маленької Лесі, відокремився від будинку й перебував десь поза його межами. Але все одно був. Леся про це знала, хоч ніхто з дорослих того вголос не казав. Про тата згадували як про мертвого, але дівчинка була впевнена, що батько десь поруч… Він не пішов би так легко, бо… завжди повертався.

Леся добре запам’ятала той день. Літо саме розкраяли навпіл, бо дорослі запевнили, що тепер його середина. Був ранок. Новонароджений. Леся називала так час, коли сонце ще тільки починало викочуватися з-за дрімотного обрію. У сіруватій тиші принишклого подвір’я почулися кроки. Шкутильгав дід Яків. Дівчинка впізнала сусіда по картузі на лисій голові. Мабуть, саме через те, що дід Яків не мав і знаку сивої старості, він скрізь і завжди ходив у затертому й такому ж старому, як і його власник, картузі. Іноді дівчинка забувала про свій страх до баби Устини — до речі, законної дружини діда Якова — і поривалася зазирнути бодай у вікно їхньої оселі, щоб упевнитися: старий і там не знімає з голови свого друзяку. Може, зрісся з ним?

Немов підслухавши думки малої, два вицвілі ока хвацько підморгнули з-під козирка.

— Чого не спиш, мавко? Іч, які очиська зелені витріщила! Ой гарні очиська!..

Леся миттю відсахнулася від вікна й стрибнула під ковдру з головою. Прислýхалася. Тиша. Дзвенить. Ні. Хтось дзвенить тишею. Красиво. Неначе музика. Не втрималася й визирнула. Дід клепає косу. З таким щирим захватом, аж усміхається. Провів по лезу пестливо й задоволено цмокнув. Гостра. Простяг руку, що на стан дівочий поклав, і легесенько, майже невагомо провів нею коло самої землиці. Висока трава зойкнула й лягла до дідових ніг, а потім запахла… щедро. Запахла дощем, сонцем, вітром, темрявою ночі й росами світанку — усім, чим жила. Леся вдихнула той аромат і відчула, як починає паморочитися в голові. На подвір’ї голосно скрипнула хвіртка, до діда щодуху підбігла баба Зоя й вчепилася в косу, неначе вбивцю за руку тримала.

— Не дам, дядьку. Не дам косити, чуєте?

Шалені очі свердлили спокій сусіда.

— Та що ти, Зоє? Я ж допомогти хотів. Я ж… я ж завше косив тобі, коли Мишка не було тутечки. І торік косив. Ти чого?

Жінка стояла навпроти, рішуча й стривожена. Здавалось, якщо комусь зараз заманеться торкнутися тієї коси, вона скоріше ляже під неї, аніж дозволить зробити бодай один помах. Старий затупцяв і вже невпевнено якось прохрипів:

— Це ж… лише трава…

Леся прислухáлася до тиші й тільки чула, як у грудях калатає наполоханий звір. Невже то серце? Її серце? Чого ж це бабця мовчить? Так довго мовчить, лише дихає важко, уривчасто, немов хапає повітря, у якому забиває памороки запах зрізаних стебел. Нарешті прошепотіла:

— То, дядьку Якове, трава. Але косити її ні вам, ні будь-кому іншому я не дам. Чуєте? Так і тітці Устині перекажіть. Слово в слово.

Дід крутнувся туди-сюди, озирнувся, немов під ногами яка жива істота опинилася, і пішов, закинувши косу на понуре плече.

— Як знаєш, дитино, як знаєш.

Увечері, коли тітка Дуся зазирнула, щоб побажати спокійних снів, дівчинка вхопила її за руку, хутенько зирнула на трав’яні сутінки за вікном і не втримала цікавості в собі:

— Тіточко, а чом бабуся не дозволила трави косити? Трава жива? Їй боляче, так?