Фортеця для серця - Страница 91

— У тебе руки холодні. Змерзла?

— Ні.

— Ходімо.

Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.

— Добрий день! Я Олена Леонідівна. Мама.

Дівчина знітилася. Оте слово «мама» в одну мить зруйнувало примарні перестороги.

— Леся.

Жінка всміхнулася приязно:

— Значить, донечка?

Леся кліпнула. А Олексій вражено роззявив рота:

— Як-як, мамо?

Господиня зиркнула на нього спідлоба, немов на учня, що не вивчив уроку.

— Ну, не твою ж Анжелу було донечкою називати, правда? А Леся — доня. Ходімо, дитино, у дім. Ти, кажуть, малювати вчиш?

Леся кивала й слухняно йшла вслід, бо несподівано для себе віднайшла споріднену душу. І не треба було довгих розмов, спостережень та вивідувань. Буває таке. Люди бачать одне одного вперше й розуміють, що стріли своє.

Вони просиділи до пізньої ночі й не стямилися, як швидко збіг час. Цитували поетів, філософів, розмірковували про вічне, про красу, про мистецтво… Зрештою, з Оленою Леонідівною навіть мовчати було приємно. А ще була просто невичерпна тема педагогічної діяльності, яка буквально поглинула жінок. Олексій ходив колами, позирав на годинника, відповідав на дзвінки, відкладаючи зустріч за зустріччю. Кінець кінцем Олена Леонідівна перша запропонувала:

— Льошо, ти або вимкни свої забавки, або йди у справах. Ми з Лесею побудемо в жіночому товаристві.

— Але…

— А це зручно?

— Лесю, звичайно. Я так давно не вітала гостей.

Дві жіночі постаті провели дорогий автомобіль до повороту, повернулися назад і сиділи на дерев’яній терасі аж до пізньої ночі, спостерігаючи, як ворушаться коло ніг темрява й світло. Слова лилися без упину, Леся непомітно для себе розповіла цій жінці про маму, про бабусю, про Бувальці, про школу й малювання. Господиня слухала уважно, схиливши голову набік, дивилася тепло, з якоюсь внутрішньої ніжністю, немов чекала на цю дивачку все життя.

— А знаєш, Лесю… Льоша. Він не твій.

Дівчина опустила очі.

— Знаю. Олексій ще одружений.

Жінка торкнулася довгих пальців юної художниці, а потім довго читала лінії на долоньках, таких маленьких, немовби дитячих. Власне, Леся й була дитина… Дуже мудра, але дитина.

— Річ не в тім. Я мама. Відчуваю. Льошка ніколи не зможе тебе збагнути. Навіть якщо дуже захоче. Твоя душа так і лишиться перед ним у вбранні. Розумієш?

— Ні.

— Справжнє кохання — це коли голі не тіла, а душі. Хоч… я щиро молитимуся за вас…

— Що мені робити?

Жінка всміхнулася, здмухнувши нічного метелика з плеча:

— Те, що любиш. До речі, а з собою малюнка часом не маєш? Свого.

Леся знітилася. Здалося, що ця жінка бачить її наскрізь, бо перед від’їздом, останньої хвилини, сама не знаючи навіщо, Леся вкинула до сумки дві свої роботи різних часів… з однаковим обличчям. Дівчина тремтливими пальцями дістала й поклала їх перед Оленою Леонідівною. Господи, чого ж вона так розхвилювалася? Серце, як шалене, стукотіло аж у скронях.

— Лесю…

— Що?

Господиня сиділа нерухомо, бліда-бліда, як сива й велична квітка.

— Очі… Дівчинко моя, а чому… у вовка людські очі?

Леся здригнулася.

— Я бачила його таким.

— Кого? Вовка?

— Так.

Жінка замовкла. Над їхніми головами пурхала хмарка, торкаючись беззвучно крильми.

— Гарні малюнки. Дуже. Просто… Хоч ні, нічого. Подаруєш їх мені?

— Вам… так.

«Ніч — це коли темрява ховає світ у кишеню.

А вранці повертає на місце.

Таким, яким той був.

Майже».

* * *

Леся повернулася додому колишньою й трошки інакшою.

— Що?

Дівчина знизувала плечима.

— Весілля, еге? Коли?

— Не знаю… Розлучення ще триває. Та й… навіщо так швидко?

Баби в один голос запевняли:

— Щоб не втік!

Дівчина носила в собі думки, як дитину, і її страшенно млоїло. Ніби ж треба радіти. Тільки вдуматися — принадила мільйонера! Чи то колись були мільйонери?.. Нині треба, щоб мав такий-сякий мільярд. Натомість літо безтурботно брело в травах, як у дитинстві, тепле-тепле, з дрібним квітом у вінках. Дівчина помалу навчилася ні про що не думати. Чи відкладати думки на потім. А ще малювала. Багато. Щоб на картинах оселилося літо. Навіки.

— Господи!.. Лесю, і нащо стільки дощу на кожній картині? Так і затопить скоро. Диви, скрізь!

Художниця розводила вимащені фарбами руки: мовляв, душа тепер немов русалчина. І… не лише в неї.

Віка, коли останнього разу приїхала, плакала коло Богданчика без упину й усміхалася, немов дурнувата.

— Що?

— Нічого. Бачу, що приховуєш щось.

Віка щасливо махнула рукою.

— Вигадаєш таке. Просто… Я забираю Бодя!

Бабця в першій кімнаті аж на стілець всілася.

— Як?

Віка лисичкою опустила очі.

— Руслан Віталійович… Він випадково підслухав мою телефонну розмову й усе зрозумів. Ну, що я мамка-одиначка. Кричав. Я його ніколи не бачила таким…

— І що?

— Нічого. Злякалася дуже… Певно, лишилися від колишнього рудименти набутих рефлексів. Руслан… Віталійович відчув. Напевно. Нічого не розпитував — просто… наказав негайно забрати сина.

— Як?

Віка підкидала малого й кружляла по кімнаті, мов дзиґа.

— Отак! Ми житимемо втрьох.

Бабця Зоя схлипувала, втирала сльози рушником і знову плакала. Леся здивовано кліпала очима, а малий дзвенів дзвіночком аж під стелею.