Фортеця для серця - Страница 88

Місто відпустило неохоче. Після бучного гуляння на випускному Леся ще кілька днів побула, щоб потримати Богданчика коло мами, а заразом накупила купу будівельних матеріалів. Тож до Бувальців від’їздили вантажним таксі, що викликало справжній шквал емоцій у малого.

Удома бабця Зоя зойкала кілька тижнів без упину, спостерігаючи, як Леся воює зі старістю… Адже будинки також старіють і час від часу потребують профілактичного курсу лікування. Леся обдирала, відшкрябувала, чистила. Найняла кількох будівельників, щоб ті полагодили дах, поставили новий тин і вхідні та міжкімнатні двері. Ще замовила нові ліжка, гарний диван, прозорі фіранки. Пофарбувала підвіконня, підлогу, стільці, лави — словом, усе, що могла пофарбувати. Поклеїла шпалери, а насамкінець, позираючи краєм ока на бабцю, розвісила свої роботи.

Бабуня не сперечалася, споглядала зміни мовчки, лише втирала краєм хустки очі. Будинок переродився. Був ніби її і не її. Наче не в ньому колись народила сина, прожила з чоловіком даровані долею роки, поховала обох, а тепер кімнатами починало тупцяти босоноге чуже маля, яке гріло старече серце, мов останній промінчик перед пітьмою. Господи, дай діждати рідного!.. Дай! А воно все ніяк. Лесині однокласниці он уже заміж повиходили, з дитячими візочками по Степовому ходять, про чоловіків піклуються, а вона чужих дітей навчає, чуже доглядає, ще й малює… Очей не відведеш! Художниця. Старенька з ніжністю дивилася на онуку.

— Ет, Лесю-Лесю, дівочий вік короткий! Тут цвіте, а тут і осипається. Долі треба шукати!

— Таж де, бабцю, не в лісі ж?

— Доля і в лісі знайдеться, на те й доля!

Пізній вечір змішував фарби для ночі. Богданчикові не спалося. Хоч останнім часом Леся почала підозрювати, що малий терпляче й цілком свідомо дожидав закордонного дзвінка. Справді, Бодь уподобав нову мелодію рингтону й щовечора сидів на варті. Чекав. І коли залунали перші акорди мелодії, усміхнувся на всі три зуби.

— Алло!

Засміявся і ну плескати по клавішах, діловито доповідаючи своє «ба-ба-ба». Леся цмокнула балакуна в чоло й відповіла:

— Алло!

— Лесю!..

— Слухаю.

— Я придбав тобі острів.

Мовчанка й цього разу допитливе дитяче «та-та-та».

— Ти чуєш?

— Що?

— Лесю, я ладен купити будь-що на цій планеті, щоб ти була там зі мною. Тільки скажи… Я… скучив… Страшно.

— Льошо, це минеться.

— Не вірю!

— Не вигадуй.

— Я не можу без тебе!

— Сходи до моря…

Десь там почулися кроки й жіноче воркотання. Олексій урвав розмову нейтральним:

— Дуже зручне місце! Дуже! Вдалий вибір!

Леся натиснула на відбій, а Бодь ображено спробував засунути неслухняну штукенцію до рота. Телефон пропищав:

«Самотність — це коли у дворі лише одне дерево.

Друге цієї ночі зламав буревій.

Плачу».

Леся обтерла слину з екрана й надрукувала своє:

«Приїзди в мій сад».

Відповідь не забарилася:

«Зламаному дереву до саду годі потрапити.

Хіба що в багатті».

* * *

Час і відстань — ще те багаття. Розпалює, роздмухує, спопеляє й жару підкидає. В Олексія було чітке відчуття, що він потрапив у полум’я, а все тому, що дозволив собі гратися із сірниками. Чоловік забув про їжу, сон, роботу, усе падало з рук, дратувала лялька-дружина, тупі компаньйони, ця красива й чужа країна. Словом, усе. Треба ж було прилетіти аж сюди, щоб остаточно збагнути, що пропав. Розпишіться й надсилайте траурні вінки. Бо хіба то життя? Греція стала місцем, де зійшлися кінець і початок. І чого буде більше?

Вирішувати не йому… Прокляття. Життя — надто складна річ, щоб кожна людина мала право обирати. Смішно. Збіса смішно. Здається, він може впливати геть на все й геть на всіх, орудує владою, грошима… Усім. І нічим. Бо це не він ними орудує, а вони — ним. Господи, і треба було в таке встряти?! Не життя, а гра на фальшивих нотах. Навіть на шлюб Олексій був приречений. Шаленець! І просто ж, як два плюс два. Був собі дуже серйозний чоловік із серйозними позиціями, мав банківську мережу і… красуню-доньку. От вам і плюс, коли хочете. Дочка рано чи пізно мала вийти заміж. То чом було й не поєднати — до речі, доволі вдало — гроші й шлюб? А що? Вовки теж зуби мають, ще й які! Готельний бізнес росте он, як із води, а з таким тестем узагалі сягне небачених висот. От, будь ласка, депутат. Будуй собі піраміду. А воно, бач, ні з того ні з сього хитнуло та й скинуло на самісіньке дно… до дівчати із зеленими очиськами. Повний капець!

— Ти чого, брате?

— Все о’кей.

— Льохо, не тумань. Кажи, що?

— Нічого. Відчепися, дійняли вже.

— Так… Ти ж мене знаєш. Усе одно докопаюся. Кажи, як є.

— Несерйозно все.

— Баків не забивай. Я ж не перший день живу. Бачу, що справа кепська. Що?

— Є одна дівка.

— Одна?

— Не знущайся. Закохався я.

— Що?

— Так. По-справжньому. Як зашморг на шиї висить. Не вдихнеш, не видихнеш. Навіжений, братику. Клініка. Жити не хочеться.

— Серйозно, значить…

Олексій бив кулаком у стіну, методично, як зламаний маятник, запрограмований на власне знищення. Брат мовчав. Дивився й мовчав. День, другий. На третій прийшов із самого ранку, зволік із ліжка сонного, потяг до води й ну жбурляти каміння. Пускав бабки` далеко. Вони торкалися поверхні безліч разів, проте все одно йшли під воду.

— Ми — як вони.

— Хто?

— Камінчики. Хоч скільки об воду бийся, усе одно колись на дно підеш. То чи варто мучитися?

— Ти про що?

— А нічого! Переживемо хитавицю, брате, переживемо. Розлучайся, — і глянув просто у вічі, — якщо любиш…