Фортеця для серця - Страница 85

К оглавлению

— Спасибі… за чай!

— Будь ласка!.. — усміхалася на всі тридцять два Віка, а нишком шепотіла: — …що не вдавився.

— Я не знав, що дитина в хаті.

— Нагуляна.

— Віко…

— Ні… я нічого такого не мав на увазі. Просто без подарунка.

— Звикли ви дарувати. Ліпше заробити дайте на дитину.

— Бабцю…

Спантеличений гість озирався розгублено. Відчував, що йому тут не раді. Немов із вулиці без запрошення вдерся й брудними руками святиню чіпати надумав.

— Мені вже, мабуть, час. Спасибі за гостинність!

— Еге.

— Приємно було познайомитися!

Леся подумки дякувала тітці. Мудра тіточка розуміє. Усе розуміє, більше від самої Лесі. Дивиться на дівчину й знає, що їй тепер над усе хочеться залізти на піч, укритися ковдрою аж по вуха й слухати вітер, щоб як у дитинстві… Натомість пішла проводжати гостя. Двері за ними зачинилися, і малий Богданчик смішно ткнув пальцем:

— Пхе…

Олексій завів машину одразу ж, немов вона тільки того й чекала, щоб якнайшвидше втекти зі снігових заметів у звичну цивілізацію, однак сам чомусь не поспішав, стовбичив поряд із дівчиною й зазирав в очі. Певно, у літо прагнув потрапити, зелене таке, аж до шалу.

— Твої малюнки надзвичайні.

— Дякую!

— Я вже десь бачив схожі. Цілковитий нездара, але змушений схилити голову. Талант!

— Успадкувала.

— Правда?

— Від мами.

Чоловік раптом став схожий на хлопчика.

— А я б хотів тебе зі своєю мамою познайомити. Ви сподобаєтеся одна одній.

Леся мовчала. А що їй було казати? Чоловік зрозумів мовчанку по-своєму, гаряче обійняв за плечі, і дівчина стала крихітною сніжинкою в чужих долонях.

— Я не можу тебе забути.

— Це мине.

— Коли?

— Коли-небудь.

— Не хочу.

— Дерева теж думали, що літо вічне.

— Божевілля. Ти все таки чаклунка.

— Ні. Звичайнісінька сільська вчителька… малювання.

— А це не те саме?

— Іноді.

* * *

Іноді. Як часто ми щось робимо, запевняючи себе, що це тимчасово, не назавжди, а так, просто… Однак учора якось непомітно переходить у сьогодні, сьогодні наповнює завтра… І так день при дні. І вже не даси ради нічому тимчасовому. Надто, коли тимчасове — це гра. Навіть дорослі грають в ігри. Це так, дрібничка. Щось несерйозне. Забавка. Приємна, але несправжня. І спинити її можна будь-коли. Треба просто сказати собі: «Годі!»

Олексій був переконаний у тому.

— Льохо, що це за бридня? Граєшся з дівкою в шляхетного лицаря. Бери, як кортить, а потім — бай-бай!

— Облиште. Цікаво мені.

— Анжелка дізнається, її татусик зіб’є бучу. Ото цікаво буде!

— Не дізнається. Та й у неї самої пір’ячко на писку!

— Ну, скажи, чи є заради чого ризикувати?

— Облиште.

— Він, теє, закохався, здається.

— Та йдіть ви!

— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!

— Комедія!

— Досить базікати!

Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Я малювала.

— Уві сні?

— І ввіч.

— Я зараз приїду.

— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.

— Я приїду іншою машиною.

— А потім?

— Ще однією.

Її голос чи то сміється, чи плаче:

— І надовго їх вистачить?

— На наш вік вистачить.

— Жартуєш?

— Лише дозволь.

Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:

— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.

— Не знаю.

— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!

— Віко…

— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?

Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.

* * *

«Кохання —

це коли джміль знаходить невидиму квітку

серед лугу,

де від барв ріже око».

Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.