Фортеця для серця - Страница 7

— Мамо…

— Ш-ш-ш…

— Я хочу до тебе. Чуєш?

— Знаю… Зачекай…

І ледь-ледь відчутний дотик до чола.

Уранці Леся похапцем зіскочила з ліжка й чимдуж підбігла до вікна, щоб віднайти ще напівсонними оченятами ранкове сонце. Примружилася й усміхнулася, а промені заплуталися в коротких кучериках, як у велетенській кульбабці. Усе буде добре сьогодні, бо їй мама наснилася. Просила зачекати. І Леся чекатиме. Скільки треба… І навіть тут. Потяглася, пішла до порога, стала навшпиньки й обережно штовхнула долонькою дерев’яні двері, де-не-де облуплені. А ще рипучі. З першої кімнати пахло пирогами. Висунула носика й глипнула зелено. Біля печі вовтузилася бабця Зоя. У її руках рум’яними бочками підморгували пиріжки. Кинула короткий погляд на онуку, і в очах зблиснуло щось схоже на промінець, отой ранковий, який несе новий день.

— Прокинулася? А я пирогів напекла… І з капустою, і з сиром, і з ягідками… — Винувато стенула плечима. — Не знаю ж, які ти любиш.

Дівчинка ковзнула босими ноженятами по теплій долівці й невпевнено ступила крок уперед. Жінка не стрималася, поставила тацю з пирогами на стіл і кинулася до дитини. Обіймала довго, притискаючи щосили до змученого серця, а руки, які ще солодко пахли тістом, пестили пухнасту голівку.

— Пробач мені, дівчинко моя. Ріднесенька, пробач… Волоссячко відросте… красиве-красиве. Позаплітаємо його стрічками або… чим там ще… Я ж не знаю, не плела, золотце, не було кому, а тепер навчуся. Будеш у мене першою дівчиною на селі. Віриш?

Дівчинка мовчки кивнула головою, дослухаючись до бабусі. Щось змінилося в ній. Біль лишився, але пішов углиб, на поверхні ж утворився проміжок для життя — заради онуки. Жінка гаряче поцілувала зелені оченята й усміхнулася:

— Ну, що? Ходімо їсти пироги? Виберемо вдвох найсмачніші й будемо потім пекти собі. Ми дівчата худенькі, нам можна.

Коли після сніданку до господи зазирнула тітка Дуся, то одразу й не повірила власним очам, так і вклякла з глиняним глечиком, у якому парувала гречана каша. Господиня глянула на гостю й сплеснула в долоні.

— А що це ти, Дусю, вигадала, га? З глечиками носишся. Ти краще, сусідонько, пирогами почастуйся…

Тітка полегшено видихнула й посвітлішала на очах.

— Та то лишилося… мої старі не подужали. А каша смачна вдалася, от і хотіла пригостити. Та хіба каша пирогам рівня?

— Отож. Нам оті, що з ягідками, до смаку. Правда, Лесюню?

Дівчинка всміхнулася, геть чисто вимащена червоним соком з ягід:

— Ми й завтра таких напечемо. Бабуся каже, що нам можна, бо фігура дозволяє.

Жінки не втримали сміху — і будинок в одну мить став молодший.

* * *

Кілька наступних тижнів Леся відігрівалася, немов біля вогника, ще зовсім крихітного й непомітного сторонньому оку, проте для них із бабусею оте раптове порозуміння було рятівним. Час це збагнув. Час мудрий до таких речей. Саме тому він неквапливо брів по самі плечі в траві й непомітно, мовби потай уплітав тижні в химерне мереживо літа. А воно… літо того чорного року було напрочуд лагідне. Мабуть, хтось угорі вирішив, що це допоможе ранам швидше гоїтися. І вони рубцювалися, страшно, з грубезними краями, однак гоїлися…

Щоразу новий день розпочинався однаково — рано. Хоч як Леся намагалася поспати довше, тутешні ранки пробуджували від найсолодших сновидінь. Мабуть, було щось у повітрі, звуках, запахах… Дівчинка з годину лежала в ліжку-гамаку, підставляючи обличчя під пустотливі промінчики, і було так приємно мружитися від яскравого сяйва, приємно підглядати за всім, що відбувалося на гамірному подвір’ї, а ще слухати… просто слухати ранок.

Найперше, що вривалося у свідомість, — кукурікання. Леся чула його ще крізь сон, але знала, що виконавець ранкового концерту — червоний і страшенно войовничий півень. Він почувався господарем подвір’я й виконував найважливішу місію — сповіщав про ранок. Можливо, тому навіть удень півень поважно й неквапом виходив із курника, озирався й залітав на собачу буду, відшукував на її даху найвище місце, щосили тріпотів крилами й натхненно перекрикував усіх сусідських півнів. Хтозна, чи його вважали за зірку зозулясті кури, проте кудкудакали так само жваво й переконливо. До того всього додавалося й ґелґотання гусей.

Довгошиїх було зо два десятки, і вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесі здавалося, що гордовиті птахи не вважали цю затію за таку, що варта їхньої уваги. Принаймні гуси проходили повз курей, високо звівши поважні голови. Дівчинка знала, що попереду в птаства тривалий день, наповнений невідкладними справами: знайти найсоковитішу траву в лузі й найглибші місця в озері. Увечері ж гуси поважним гуртом поверталися назад. Іноді Леся з бабцею йшли їм назустріч, тоді можна було побачити пуголовків у воді. А коли щастило, то прилітала красива й майже казкова бабка, принаймні дівчинка в тому була впевнена й зі щирим захватом споглядала тріпотіння прозорих крил.

Хто ж іще наповнював собою ранок? Звісно, Мурко. О, цей велетенський розбишака щоранку нявчав так голосно, що міг перекричати навіть півня. Котище дуже любив сиродій, а за ніч устигав добряче зголодніти. А як інакше, коли полювання на мишей хіба що снилося рудому в солодких снах? От ледащо зранку й підганяв господиню до повітки, де вже чекала вона — біла й мудра корівка Лиска.

Леся спершу побоювалася корови й близько не підходила. Величезні роги кілька разів навіть примарилися в нічному жахітті, але згодом дівчинка збагнула, що Лиска добра й що роги їй потрібні хіба тільки на те, щоб покрасуватися серед інших корів на пасовиську. Лиску Леся з бабцею стрічали ввечері завжди. Дівчинка весь день нетерпляче позирала на сонце, і ледве воно починало котитися донизу, хапала до рук лозинку, щоб за її допомогою воювати з ворожим військом пекучої кропиви, яка росла одразу на вигоні. Ті зарості, здавалося, мали чарівну властивість відростати за ніч, бо хоч як натхненно Леся вибивала їх лозинкою, вони все одно щовечора вбирали в себе мукання корів.