Фортеця для серця - Страница 49

Жінка міцніше притисла дівча до себе, а сама заледве не розревлася на всеньке село. Господи! Пташечко ж моя, та я б для тебе й небо прихилила, аби ти щаслива була, ріднесенька.

— Годі, Лесю, марнуємо час. Перевдягайся негайно — і гайда до клубу.

Дівчина зиркнула у вікно.

— Та сьогодні ж іще мокро! У чоботях гумових іти, чи що?

Віка діловито взялася в боки.

— А хоч і в чоботях!

Жіноцтво розсміялося гуртом, та так, що й Мурко в сіни втік, якнайдалі від децибелів зайвих.

* * *

У клубі кричала музика. Не грала, ні, а саме кричала, немов хто ту апаратуру довбати збирався. Чи вже разочок приклався? Леся не любила дискотек і зайвого галасу, а коли й приходила під суворим конвоєм Віки, то скромненько вмощувалася в найвіддаленішому куточку й спостерігала, як вистрибують постаті, схожі на жителів дикого племені. А в дівчат навіть обличчя відповідали образові: певно, розмальовували їх годину, а ще годину змиватимуть. Лесі аж руки свербіли змити все негайно й по-людському підфарбувати доволі милі личка.

— Ні, це щоб себе так зіпсувати, треба талант мати!

Віка на це відповідала жартома:

— Отож. Я, наприклад, лише майстрині довіряю. Художниці.

Леся шарілася, але треба було визнати, що ніхто з дівчат ні в Бувальцях, ні навіть у Степовому не вмів зробити такого вдалого макіяжу, як Леся. Дівчина справді малювала на обличчях, знаходила найкраще й доводила аж до досконалості. І це за умови, що сама практично не фарбувалася. Любочка, до речі, тільки після Лесиного чаклування йшла до клубу. Дівчина ладна була терпляче чекати, доки подруга переробить усю роботу, щоб нарешті знайти час для її скромної персони. Власне, скромною вона була до процедури, бо після неї ставала красунею — хоч вірте, хоч ні. Навіть сама собі подобалася.

— Щось музика сьогодні не та.

— Еге, Любо, і кавалери не ті. Он, дивись, Петько як у твій бік зиркає.

Дівчина спалахнула й мало з місця не зіскочила.

— Куди біжиш?

— Та ну його!

Віка задоволено хихотіла. На відміну від подруг, вона довго всидіти не могла й за хвилину вже витанцьовувала посеред зали під будь-який музичний супровід. Їй було байдуже. Музика стрибала десь усередині й змушувала танцювати так, що всі дівчата відверто заздрили, а хлопці в’язи собі скручували.

— І як у неї виходить?

Леся дивилася на пластику стрункого тіла й ловила себе на думці, що хоче намалювати гілочку, молоду, гладеньку, гінку.

— Не знаю, Любо. Мабуть, рух — це її стихія.

— А ми так і сидітимемо?

— Як хочеш, то йди. А мені б додому.

— Ти що? Рано ж.

Леся щоразу слухняно лишалася, терпляче чекаючи, доки засвітиться світло й завідувачка клубу Надія Вікторівна чемненько проведе всіх до дверей, за якими… десь у темряві неодмінно чекатиме він. Микола з хлопцями завжди проводжав дівчат по домівках. Усю трійцю. Якось жартома, ніби йдучи повз дівчат, хлопці розповіли анекдот, а там ще один і ще. Жартували багато, навіть кепкували, надто Віка, якій пальця в рота не клади, бо по лікоть відкусить. Але закоханий юнак ладен був вислуховувати всі кпини, аби хоч кілька хвилин іти поруч зі своєю художницею, відчуваючи, що серце скавучить у п’ятах голодним щеням.

Цього вечора історія повторилася. Власне, вечір перероджувався в ніч, а та запалювала лампадки зірок і вивішувала їх над головами.

— А он Велика Ведмедиця!

— Де?

— Тю, Любо, нащо так голову дерти? Он, оті зірочки!

— А Мала де?

— Мала?

— Ну, так. Мала.

— А це яка?

— Ну, менша.

Петро підозріло захихотів:

— Така, як ти?

Люба здивовано:

— Тобто? Чому, як я?

— Ні, ну ти ж за ведмедицю менша, Любко! Еге?

Віка раптом штовхнула язикатого кавалера, той поточився й шубовснув якраз у калюжу коло її двору.

— Ну, Віко, стережися!

Але дівчина вже весело сміялася за своєю хвірткою й показувала язика в ніч.

— Ану, спробуй!

Мокрий хлопець виліз із калюжі й безсило показав кулака.

— Язва!

— Мо’, болячка?

— Тьху на тебе!

— Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!

Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:

— Солодких! Аби ти не наснилася!

І побрів, чуючи сміх за спиною.

— Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? — одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.

Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата — незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?

Любочка, до речі, те самісіньке обмірковувала, пильніше придивляючись до Мишка. Точно. Удень у телепередачі повідомили про вибухи на сонці. От тобі й наслідки! Будь ласка! Перегрівся чи просто зле стало? Він же ніколи її особою не цікавився? Мамочко, а що, як? Що ж робити? А про що говорити? Як поводитися? Лелечко! Оце вона осоромиться. Хлопець іде проводжати вперше в житті! Натомість дівча скептично хмикає й милостиво сповіщає засудженого:

— І де ти, Мишку, таких слів понависмикував? Га? Світлиця! Провести! Нам же по дорозі з тобою, куди ж я втечу?

Юнак приречено кивнув, хоч в уяві натхненно малював усі можливі варіанти втечі. Якби ж то! Микола он руку вдячно потиснув. Ех, друзяко!

— Бувайте!

— До завтра.