Фортеця для серця - Страница 46

— Чого мовчиш? На дощ дивишся? Ну й злива періщить!

Леся відводить очі й бачить свій відбиток у вікні. Розмитий водою, він видається несправжнім. Ніби вона його намалювала. Зелені очі встигли випити грозове небо й від того стали схожі на русалчині. Не дивіться — небезпечно й солодко, можу й залоскотати. Світла шкіра. Веснянки ледь-ледь почали витикатися на прямому носику, щоб засвідчити: таки весна! Вуста… Леся схилила голову набік. Які вони в неї? Мовчазні. Русалки мало коли говорять, а якщо й озиваються, то неодмінно піснею. Дівчина торкнулася хвилі русявого волосся. Воно, що злива за вікном, неслухняне й трошки дике. Хоч що з ним робила, усе одно вилазило, висмикувалося й розповзалося теплою лавою по дівочих плечах. Чи гарна вона? Дівча зітхнуло… Просто в такому віці сумніваєшся навіть в очевидних речах.

— Ні, ну ти що, у рота води набрала? Лесю!

— Ні… Просто слухаю зливу.

Віка задирається на підвіконня й усміхається:

— Тобі її слухати хочеться? Ти диви, яке болото наколотила! А я планувала бурячки прорвати й моркву. То тепер хіба влізеш? Ет, мамка ще й на танці, чого доброго, не пустить. Слухай, а ти підеш?

— Не знаю… Дощ он який.

— Еге! Як милуватися, то запросто, а як до клубу, то вже й розтанути можеш. Хіба Микола не запросив?

— Та ну тебе! — Леся шаріється, бо тема дражлива.

Але Віка не вгаває й аж підстрибує з нетерплячки, неначе це її перший хлопець у районі до клубу запрошує.

— Угу. Чекатиме ж, бідолашний, до останньої хвилини. Як тебе нема, то й світ немилий, ходить, мов хмара он та, бачиш? А тільки зайде Лесюня, сяє, мов ліхтар. Та ні, як прожектор! Усіх своїм щастям засліплює. Дівчата аж зеленіють від заздрощів, ги-ги.

Леся червоніє до кінчиків вух.

— Ну ти й казкарка, Віко! От і не піду нікуди. Ну його!

Подруга хитає косою, як психотерапевт маятником під час гіпнозу.

— А от і підеш!.. Підеш!.. Підеш!..

— Дівчата, де ви є? Автобус давно під’їхав, вас лише чекаємо, — це вже третя красуня озвалася.

Любочка за ці роки стала ще кругліша й така м’якенька, тепленька, мимоволі притулитися хотілося. Дівчина все ще воювала з кілограмами чи вони з нею? Нещасна вивчила геть усі модні бренди одягу, витовкла фасони й типажі, щоб бодай візуально притиснути капосного ворога, чи то пак звузити. Ось і тепер на старшокласниці була темненька сукня й доволі височенькі підбори. Ті підбори, до речі, мали зробити її вищою й стрункішою. А що директор Юрій Петрович на кожній лінійці вичитував за них, то дрібниці, якщо порівняти з перспективою руйнації цілого світу. А чого? Бо Любонька, бачте, затовста.

— То йдете чи ні? Ну дівчата!

Випускниці поспішають за колобком на підборах.

— Уже біжимо.

— Ти тільки далеко не закотися, — це вже Віка.

Любочка насуплено дріботить уперед найшвидше, а Леся штовхає язикату подружку в бік. Десь угорі витанцьовує злива й анітрошечки не журиться бурячками та морквою, що їх треба терміново пробрати, танцями, куди молодь можуть просто не пустити, і вже напевно дахом, точніше — дірками, крізь які голе небо лізе до школи вчитися.

* * *

Шкільний автобус не їхав, а плив крізь густу завісу води. Леся сиділа коло вікна, притулившись чолом до скла, і думала, що вони повзуть по дну чудернацького океану, якого не знайдеш на жодній карті світу. Злива таки розходи`лася не на жарт. Водяні потоки періщили по залізному даху та вікнам із такою силою, що аж вуха закладало. Водій Іван Панасович навіть засумнівався, чи варто їхати далі. Мо’, краще перечекати?

— Страхіття яке… Це що, кінець світу? — шепотіла вразлива Любочка, притискаючи пухкенькі рученята до грудей, немов молитися збиралася про порятунок.

— Ага, зараз як попливемо. Любко, ми, теє, на Ноїв ковчег потрапили. Де ж твоя пара? Бо на нього без пари не приймають, — гиготів рудий Петько Зайченко.

Хлопець виріс мало не під два метри, але добрішим від того не став. Тепер, щоправда, його не називали Зайчиком навіть жартома, бо собі дорожче вийде, зате потай порівнювали з іншою тваринкою — їжаком. Колючий на думки й слова, він мав ще одну кумедну схожість із лісовим жителем — завжди настовбурчене волосся. Отой короткий рудий їжачок на голові вирізняв хлопця з-поміж однолітків. Найперше саме ту зачіску помічали в натовпі.

Дивно, але червоний колір, немов страшна проказа, торкнувся шкіри Любочки — і дівчина зашарілася прямісінько на очах усього шкільного гурту. А як інакше, коли всі-всі підгледіли найпотаємніше. За подругу заступилася Віка. Вона гнівно насупила брови й голосно відповіла:

— Ну-ну. Тоді тебе, Петрику, треба першим звідси випровадити. Бо не народилася ще та приречена, яка доброхіть твоєю парою зголоситься бути.

Автобус вибухнув реготом — і надійшла черга Петра червоніти до кінчиків вух. Урятувала ситуацію Катька:

— Ех. З такою погодою, видно, ніхто з нас своєї пари не побачить. Пропали танці. Бо куди ж?

Навіть малеча, якій до танців у клубі ще рости й рости, щиро засмутилася з цього приводу. Лише Леся слухала розмову одним вухом, бо була десь далеко звідси — за вікном, під дощем, у лісі свого дитинства, де можна було заіграшки торкнутися вовчого серця.

— Ти чого мовчиш, Лесю?

— Що?

— Ох! І в кого ти така роззява замріяна?! Танці он пропадають! А Микола як?

Леся зітхнула й знову подумки зайшла в зливу. Вона любила дощ. Дуже. Особливо малювати його. Їй не завжди вдавалося зобразити небесну воду такою ж красивою, якою та була насправді, але дівчина навіть за це дякувала дощеві, адже в такі дні могла малювати вільно. Смішно. Це все одно, що офіційний дозвіл дістати, бо яка може бути робота на подвір’ї та городі, коли дощ? Ніякої. Сиди собі в хаті й нудьгуй. Але це вже не про Лесю. Дівчина слухала небо й ладна була співати, літати, танцювати, бо звук крапель обертався на мелодію творчості. Саме в дощові дні, дарма що вони були темні й похмурі, Леся малювала, малювала й малювала, вихлюпуючи із себе все те, що доводилося берегти до часу.