Фортеця для серця - Страница 39

— Та вона ж слаба…

— Хіба я сліпа? Галько, Віку я зараз тобі не віддам, хоч застрелься. Досить із дитини знущатися. От тільки стережися: як нічого не зміниться, то потрапить вона до притулку. Там і то ліпше буде, аніж із тобою.

Жінка притисла до худючих грудей свою налякану дитину й запевнила:

— Та нізащо!

* * *

Чого варта обіцянка матері? Як часто дітям говорять перші-ліпші слова й забувають уже через хвилину, а малеча згадує їх і місяць по тому. Страшно, але дорослі чомусь нездатні сприйняти всерйоз маленьких людей, їм здається, що ті надто крихітні, надто наївні та довірливі. Тому все, що б ти не сказав, діти сприймуть. А втім, хіба вони мають вибір?

Віка його не мала. Принаймні дитині здавалося, що не мала. У дитячий будинок дівчинка не хотіла категорично, бо боялася… Чого? Сама не знала, просто передчувала. Певно, наслухалася історій про казенний дім, а може… дівчинка не уявляла себе без своїх Бувальців, без своєї школи під горіхами, без Лесі й навіть без шибеника Петька Зайченка. Як? А Людмила Миколаївна? Іншої такої вчительки не знайдеш. Навіть у місті, не те що в якомусь дитбудинку.

Від такої перспективи Віка супилася й нишком утирала носа, бо сльози відчаю не вичерпувалися. Усе бігли й бігли без упину, від тієї повені навіть очі боліли, проте дівчинка нічого зі стихією вдіяти не могла. От і ховалася. Бо при інших плакати було соромно. Справді.

Таке мале й таке вперте. Це вже кіт Мурко. Він же бачить, бо хоч і поважний кіт, але ж кіт. Не те що люди. Зітхають, крок ступити бояться, от і доводиться вусатому бути терапевтом. А як інакше? Не кидати ж малої на поталу. Он із ранку до ночі ліки та відвари в дитину літрами вливають. Його, певно, уже б від такої кількості трав вивернуло. Бр-р-р. Мурко краще полежить коло малої, подихає їй у вушко, посопе, потреться м’яким хутром, лизне в щоку. Пху! Солона яка! Дівчинка зиркнула з-під бровенят і таки всміхнулася:

— Ех, шкода, що ти не собака.

Мурко спересердя мало з печі не впав. Знайшла, з ким порівнювати! Певно, малій від батька дісталося таки добряче. Бо що ті собаки? Що? Он. Їхній пес Сірко, наприклад… Здатен хіба тільки гавкати щосили. З ранку до ночі, ще й уночі, бува, як зайдеться — голова пухне й вуха в трубочку скручуються. Няв. Користі, вибачте, що з бика молока.

— Віко, ти плачеш?

Гостя швидко втерла щоку навіть перед подругою.

— Та ні, то твій Мурко мене облизав.

Кіт остаточно розчарувався в пацієнті, махнув хвостом невдоволено й зістрибнув із печі, звільнивши місце для малої господині. Вона ж теж дитина, ліками не труїтиме, то нехай потеревенять. От дівчатка й лежали на печі, обійнявшись міцно. Обидві переживали спільне горе й боялися вголос промовляти свій страх, немов від того він міг стати реальністю. Зрештою Леся не стрималася:

— А Людмилі Миколаївні ніби легше.

Віка глипнула й просяяла:

— Правда?

— Так кажуть. Вона ще в лікарні. Стан важкий, але лікарі запевняють, що житиме.

Віка замовкла. Було чути, як десь над дахом вовтузився вітер. Леся дивилася в білу стелю, якої тепер можна було торкнутися рукою. Це ж треба. Так близько. В усіх інших місцях будинку стеля здавалася недосяжною, а тут… до неба найближче. А небо мудре. Воно все бачить і про все відає. Навіть про Вічину таємницю знає. Бідненька. Подруга немов відчула Лесине запитання. Вона знала, що рано чи пізно мусить розповісти все, не криючись. То чому не тепер, коли небо найближче? Наважилась і заговорила, однак швидко-швидко, немов хто спинити міг:

— Батько того вечора так наковтався, що мусив бити. З ним таке трапляється. І нема різниці — кого. Головне, щоб бити. Правда. Пам’ятаю, що лежала на своєму матраці тихесенько, я ж знаю, що треба тихо. А він… він підскочив раптово, неначе нізвідки, і ну бити, не дивлячись. Йому було все одно, бо нарешті знайшов жертву, а провину… це він швидко вигадує. Миттю, ти й збагнути не встигаєш, у чому річ. От і того вечора гамселив, як несамовитий. Усе кричав, що я щеня невдячне. Він, мовляв, ростить, годує, а я до якоїсь учительки бігаю.

Віка здригнулася, а Леся лише міцніше стисла долоню подружки. Їй лячно було слухати і… боляче, немов Віка тепер розповідала не про себе, точніше, про себе… і заразом ще про когось…

— Я зрозуміла, що треба рятувати Людмилу Миколаївну. Хіба я його не знаю? Її згадав — то біда, але ж Людмила Миколаївна того не знає. Звідки? Було таке, що він із нею лаявся, а цього разу… Його очі… вони в такі хвилини люті стають, неначе й нелюдські зовсім. — Дівчинка мимоволі здригнулася. — Я ніколи не опиралася. Може здатися, що дурниця, але боронитися дарма. А тоді… думати ніколи було, упала прямісінько в ноги. Чого тільки не робила, щоб спинити. Плакала, скавучала, дряпала кігтями, навіть кусалася, тому… і перепало мені неабияк. Не звик він, щоб хтось опирався…

Коли до тями прийшла, то ледь-ледь очі розплющила, озирнулася довкола: у кутку мати п’яна спить. Вона навіть не прокинулася. Уявляєш, яка п’янюча була! А його, батька, нема ніде. Було боляче, так боляче, що вити хотілося, голова гула, я тільки й змогла, що вилізти з хати й на животі до хвіртки доповзти, а там же снігу — вище небес. Холодно. Як у пастці. Годі підвестися.

Скільки минуло часу — не знаю, коли батько повернувся… До хати почвалав, навіть не зиркнув на мене, а я… уже поворухнутися не могла. Зовсім. Це так страшно, Лесю, лежати на снігу й думати. Тільки думати. А потім… дивно, і думати стало важко. Провалилася кудись, а відчуття таке, що полетіла…

Дівча замовкло, а згодом тонесеньким, немов свічка в церкві, голосом спитало: