Фортеця для серця - Страница 22

— Братику, тримайся, чуєш? — хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.

А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?

— Вовчику, не помирай, чуєш? — схлипує малий. — Не треба.

Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.

— Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? — Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. — Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?

Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.

— Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку — і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.

— Усе даремно. — Лікар утомлено опустив руки. — Констатуйте час смерті.

— Ні!!! — закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.

— Шкода хлопця, — перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.

— Синку, — прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.

Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих — і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.

— Він очі розплющив, Петре Юліановичу, — шоковано пробелькоче сестра й зомліє, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж іще, коли серце не билося одинадцять хвилин?

Лікар і далі реанімуватиме хворого, бігаючи довкола нього з чіткою думкою, що це неможливо, навіть нап’ється вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промінні ранкового сонця всміхатиметься щасливий хлопчик, що має брата.

— Льо-ш-к-о…

— Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.

Юнак кліпнув, згадуючи дивний сон, як він був вовком і серед дощу в лісі натрапив на дівчинку. Вона торкнулася його, і той дотик горів ще й досі, от тільки зсередини, у самісінькому осерді серця. Лесю ж довгенько сварили і бабуся, і тітка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидівся наляканим дівчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей світ дивилися сірі-сірі очі вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?

* * *

Леся пішла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осені. Того року осінь прийшла із запізненням і ще довго пестила літніми днинами. Навіть ночі були теплі. А ще Лесі запам’яталися вогнища в перших сутінках і димові полотнища у вечірньому повітрі. Селяни саме давали ладу своїм урожаям, а ввечері спалювали на городах залишки сухого бадилля.

От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.

— Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!

Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.

— І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?

Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло: