Та що ж це вона там порпається? Рудий зважувався довго, але таки зістрибнув із підвіконня й неквапом, як годиться королівській особі, пройшов поруч і ніби байдуже всівся коло ліжка, а сам нишком зазирнув під нього. Ого! То дівча дощечку одну видовбало в підлозі! А кажуть, що чемна дівчинка! Він он роздер оббивку дивана ненароком, пазури засвербіли. А його що? Господиня віником гнала аж за обійстя, заледве втік. А ця мала он підлогу зіпсувала. Ех, під ліжком, у самому куточку, господиня й не здогадається. Диви. Опускає туди банку свою, закладає назад. Ти бач, ніби й не чіпав ніхто. Рівнесенька підлога. Ох! Дивна ця дівчинка! Ще й яка дивна! Ось фарби, альбом лишила під ліжком і щаслива вилізла. І це все з хворими пальцями. Нерозумна, та й годі! Тю-тю!
Леся наткнулася на раптового свідка й завмерла. Мурко й не думав поступатися місцем, вижидаючи, що його обійдуть, зате переможно блимав жовтими очицями. Ну що? Упіймалася? Дівча присіло навшпиньки й нахилилося впритул до котячої морди, простягло руку, щоб торкнутися, проте завмерло на півдорозі.
— Коте… хороший.
Мурко відвернув морду, мовляв, його лестощами не підкупиш, проте Леся на те всміхнулася щиро, а потім швидко — кіт навіть оговтатися не встиг — обійняла щосили. Той тріпонувся, нявкнув, хотів був і пазури випустити, однак щось його зупинило в цій дівчинці. Може, серце? Тепле-тепле. Його було добре чути навіть котові. Ну, гаразд. Нехай пообіймається. Звісно, не годиться йому з дівчам обійматися, та чого для сироти не зробиш. Він же, як-не-як, мудрий кіт.
— Хороший.
Кіт завмер. Ну-ну, дарма, Лесю, стараєшся. Мурчати він усе одно не збирається й не буде. Коти слова додержують. Ще й як! Дівчинка всміхнулася, немов підслухала таємні думки вусатого, і палко поцілувала Мурка прямісінько в рожевого носа, а потім і взагалі засміялася дзвінко, відчуваючи, як лоскочуть щічки довгі котячі вуса. Кіт махнув хвостом… і цілком удоволено замуркотів. З людьми не завжди буває так просто.
Бабуся Зоя відігрілася. Не змирилася, ні. Зі смертю сина вона не змириться ніколи: ні за життя, ні після. Не зможе. Але жінка таки потеплішала. Сама не могла збагнути, як це сталося. Серце ж і далі кривавилося чорнотою розпуки, проте щось у ньому змінилося… Прикипіло воно, чи що? Авжеж, прикипіло до чужої, здавалося б, дівчинки. Бо скільки Зоя її знає? Другий місяць пішов, а вже не вирвеш із серця, і будинок без онуки — труна труною, хоч дошками вікна й двері забивай. А з дитиною живе… Очевидно, будинок це також збагнув: спочатку ніби придивлявся до дівчинки пильніше, далі звик, а потім і взагалі визнав за свою. Та й як інакше, коли Леся встигла вивчити в ньому кожну шпарину, кожну розколинку на стелі, кожен вигин стіни. Цікава й допитлива дівчинка зазирала в кожний куток і розганяла своєю появою тіні самотньої старості. Її голос-дзвіночок відлунював одночасно з кількох місць і діставався навіть горища.
Бабця Зоя спершу лякалася й довго сварила онуку, але згодом збагнула: хоч як вона з цим боротиметься, мала все одно забереться в найвищі закапелки, дарма що страшенно боїться висоти. Чого ж тоді туди лізти, як потім колінця тремтять і знімати з драбини треба? А лізе ж усе одно. І вже нагорі почувається напрочуд комфортно. Неначе на неї там чекає хтось близький-близький.
Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собі. Авжеж. Добре знає хто. Скільки років стоїть, підпираючи небо, а ще не бачив, щоб дівчинка приручила вітер. Видирається сюди, тулиться спиною до стіни й слухає, як вітер вовтузиться з того боку. Домовляються вони, чи що? А може, відчувають одне одного, га? Дівчинка й вітер. Вона його навіть годує. У вікні краєчок шибки вибито хтозна-коли, то вона прибігає до вікна, забинтовані рученята простягне в дірку, розкриє, а там хлібця крихти. Сама дивиться так зелено-зелено, немов небо перефарбувати в зелене наміряється, і шепоче:
— Ти маму бачив?
Вітер із рук крихти злизує й шумить вкрадливо, от тільки димар не збагне про що. Хоч, здавалося б, кому, як не димареві, вітер розуміти? Аж ні, лише дівчинка той голос чує, бо киває голівкою… і плаче. Тоді вітер кучерики їй крутить врізнобіч, по обличчю пестить, лоскоче. Втішає. Потім мовчать обоє, і димар із ними заразом, аж поки господиня помітить, що нема онуки, і почне лізти вгору, щоб спустити її додолу. Дивна дівчинка. Власне, господиня це теж розуміє. Димар згори бачить, як задумливо жінка ходить обійстям і нишком біжить до онуки поглядом, спиняється надовго й зітхає. А воно хіба не видно, що дитя в маму пішло? Не таке, як усі, і крапка. Хоч скрутися.
З димарем згоден кіт. Мурко навіть підписатися ладен під цією аксіомою, от тільки чим? Не хвостом же! От і сьогодні дівчатко втнуло. Удень було сонячно. Сонце лилося звідусіль, як свіже молоко з перевернутої дійниці. Краса! Кіт мирно вмостився на підвіконні, як завше після обіду, й упивався сонячно-молочними снами, доки мала не збудила. Це ж треба, яка непосидюча! Полізла в схованку свою й повернулася звідти з банкою, фарбами й альбомом, розклала все на столі й ну бинти стягати зубами. Розв’язала, радісно підстрибнула й від пов’язки звільнилася остаточно, оглянула пальчики, ворухнула й усміхнулася, що сонце. Аж засяяла, їй-богу! Такою щасливою Мурко дівчинку ще й не бачив. Що ж воно далі діятиметься, га?
Тремтливими пальцями банку відкрила й дістала звідти… папірця… Фотокартки якоїсь недопалок? Еге ж. На ньому всміхається жінка. Вродлива. Кіт підвівся, щоб роздивитись уважніше, але поточився, злетів донизу й брьохнувся на підлогу всією своєю поважною вагою. Леся здригнулася і в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зітхнула: