Фортеця для серця - Страница 114

К оглавлению

114

Мурко не бабця. Спершу приглядався до молодика. І до Вірки тієї. Як-не-як, убивця. Няв. Ніби була. Але щойно господиня онука побачила, учепилася в сердешного, мало не вдушила хлопця разом із його візком, де й сила взялася. І все. Вірку прийняла. Отакі дива! Але хлопець дивніший. Мурко хоч і древній, як світ, а таких ще не бачив… безкорисливих. Треба ж ото вміти любити все живе й мертве. Просто любити. Святий. Хоч ні, святі книжок не пишуть. А цей пише.

Кіт зіскочив із призьби, неквапом підійшов до вікна, стрибнув ще нівроку й вмостився на підвіконні. Еге. Щось друкує. Тільки клавіші цокають. Це йому Леська підказала. Мовляв, треба тобі, братику, книжки писати. Еге. А про що?

«Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухалися й колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух».

Ти ба! Знайома історія. У ній, певно, про всіх буде? Еге? І про Віку? Котище аж вуха приклав. Незабаром з’являться. З Богданом-котоборцем укупі. Тиші й не знайдеш! Увесь дім, та де там, і санаторій увесь догори дриґом. Цунамі. Няв. Про санаторій ви, певно, не знаєте? Але про все по черзі.

Спершу… Що було спершу? Тю! Звісно ж. Любов. А вона в них і досі така, що хоч і старий та беззубий, а заздрісно. Отож. Іде. Господар. Мурко його не дуже прийняв, як і всі в Бувальцях. Бо що в цій глушині, спитати б, мільйонер загубив? Але то тільки спершу. Так. Для годиться. Село вміє приймати й не таких. До того ж який він мільйонер, коли все покинув? Еге. І не дивуйтеся. Все-все. До копійки. А інакше йому б не дали спокою.

Кіт кинувся під ноги чоловікові й заходився лащитися.

— Ото вже звіри`на! Ну, іди вже до мене!

Чоловічі руки м’яли хутро й чухали за вухом. Кіт розслабився. І думки розгубив.

— Вовчику, іди обідати! Де ти ходиш?

— Уже біжу, серденько!

І погляд ніжний. Няв. Не підглядайте. Їхня Леся його врятувала. От. Має право на любощі. А Мурко має право на смачний обід, до речі. Пішов до старої хати (хоч новенька поруч, проте стара має магніт — справжню піч-чаклунку), ну от, дістав свою порцію справжнього українського борщику й облизався. Це вам не суші. Смакота!

А з рук Олени Леонідівни й поготів. Ото вже справді мудра жінка! Тільки з очима сумними. Ніби й радіє, сміється, провадить справжні дебати з Вічиним істориком, а за мить чорна пляма в погляді, аж болить. Певно, здогадується. Хоча… Може, просто серце за молодшого сина болить? Як-не-як, МАТИ. Лишень онука Марійка здатна бабцю розвеселити. Крутиться довкола, мов дзиґа, і сміється дзвіночком. Ой! Ще ж є Олександр Вадимович. Бородатий декан такі бісики до колишньої викладачки пускає, хай і не свого університету, але аж земля під ногами горить. Сьогодні, до речі, має приїхати. Домовлятися з Лесею про її нову виставку… І вже… Увага!.. За кордоном. Простує талант планетою.

І гроші на санаторій, щоб ви знали, Леся сама заробила. Тільки не смійтеся. Звісно, не в школі. Школа — то для душі. Хоч і картини теж для душі, просто їх купують за досить солідні гроші. Он, за п’ять років таке відбухали, що їхні Бувальці тепер… теє… перлина… туризму зеленого. От. А воно й не дивно. Ліс. У лісі ягоди, грибочки, кисень, на полі квіти, з поля корівки молочко несуть свіже. Няв. Аж облизався. Он і озерце розчистили. Вода чистіша від сльози, а що тепла! І від будинків палицею кинути. Ага, про будинки!

На краю села, акурат за три хати, збудували цілу мережу будиночків. Невеличкі й більшенькі. І кожен Леся своїми руцями… Ні, брешу: мама Віра допомагала, а ще й мала Марійка постаралася… Аякже. Маки на всю стіну малювала. Сам бачив. Словом, створили рай. Тільки справжній, наш, бо сільський.

Власне, Бувальці вже й не село ніби… Няв. Мало не районний центр. Еге. Односельці працюють у сфері обслуговування, а якийсь біс… бізнесмен уже й маленький, зовсім малесенький заводик молочний збудував. А що? Корівок розвели. Оку глянути любо! А як увечері мукають! Музика! Тепер молочко не в місто возять, а на завод здають, хай і маленький. Великого збудувати самі не дали. Ціле село повстало. Як-не-як, їм теперечки незаймана природа потрібна, щоб серця оживали. Вовче ж тут… ожило.

Кіт підійшов до кутка, де образи висіли. Кліпнув оком. Ні. Двома. Вигнув спину уклінно:

Спасибі

Тобі

за Тебе!

І не морщте чола. Не морщте.

Бо де Бог?

На селі.

Український — саме там.

Скажете, ніби щасливий кінець? Може, і так. От тільки таким він буває хіба що в книжках. Мурко знає. Він кіт древній, його важко круг пальця… круг хвоста обкрутити. Бо що їхні Бувальці? Лише хрестик — хоч і мальовничий, звісно, — на велетенському полотні. Кіт зітхнув. Гірко. Як людина. Кепська річ, якщо коти здатні біду розгледіти, тоді як… Але не будемо про наболіле.

Мурко, до речі, єдиний чув і бачив, як брат приїздив до брата. І прощення просив. Тільки дарма. Хоч і дістав його, усе одно перекотиполем лишився. Понісся до вершини своєї… Теєчки… Керувати країною. От. А коли поцікавитеся, бува, за що прощення просив? Оцього вже Мурко не розкаже.

Бо гріхи братовбивства лише Бог і прощає.

Няв.

Тьху ти!

Амінь.

notes

1

Лев Оптинський (світське ім’я — Лев Данилович Наголкін, 1768—1841) — православний чернець, перший старець Оптинського монастиря, автор молитви за душі самогубців. (Тут і далі прим. ред.)

2

Ла-Діг — один із найбільших островів Сейшельського архіпелагу в Індійському океані.

114