Фортеця для серця - Страница 111

111

— Він твій… І моє… чи ще чиєсь бажання нічого тут не змінить.

Просто так. Хіба оце не мудрість? Леся торкнулася живота. Може бути й любов… материнська. Нехай поспить.

Жінка тихенько вислизнула в коридор, спустилася сходами й вийшла під небо. Яке свіже повітря! Аж паморочиться в голові! Швидше б до лави. Сіла. Склала руки коло дитини. Спиш? Мабуть. Їй теж варто задрімати просто тут, на лаві. Сон — ні, лише кілька хвилин дрімоти. Натомість почала милуватися різьбленим листям. Дуб? Авжеж. Він росте обіч скляного замку. Неначе підпирає його. Всміхнулася, дотяглася до кори. Тепла. Уявила, як від коріння жилами стовбура догори піднімається енергія, збирається в кронах, вітер підхоплює й несе живі клубки до вікон — ось, беріть, хапайте, одужуйте, живіть! Позіхнула. Сонце лоскотало чоло й квацяло на шкірі нові веснянки. Заплющила очі. Їх і так задосить. Цілі зграйки сонячних цілунків на обличчі, вони співають: «Люлі-люлі-лю…»

Голос. Лесю збудив не він, а запах. Хтось запитав дозволу сісти поруч. Жінка пахла… так незвичайно… звично, що аж у грудях защеміло. Чомусь почало трусити. Дрібно-дрібно. Мов у гарячці. А очей не розплющиш. Може, це сон? Певно. І їй сниться дитинство.

— Лесю…

Її ім’я. Її. Леся відчуває, як крижаніють вуста. Чого ж, спитати б, вони так цокотять? Господи! Це, їй-богу, марення. Приверзлося, та й годі. Поволі розтуляє очі й ціпеніє. Чути, як часто-часто стрибає жилка на зап’ястку.

— Хто ви?..

Обличчя… Очі…

— Не впізнаєш?

Отак просто. Господи, як легко збожеволіти!.. Нестерпно хочеться вщипнути себе так, щоб слід лишився. Натомість Леся з якогось дива розправляє бганки одягу на своєму животі. Замаскувати хоче? Безглуздя. А як інакше? Вона не може відірвати погляду, усе дивиться й дивиться на жінку, а бачить перед собою чомусь зеленооку дівчинку. Дивно. Ота дівчинка… вона забинтованими пальцями перемальовує жінку… зі згорілої фотографії, а домалювавши, прискіпливо вивчає портрет, ніби він — останній доказ існування любові. І шепоче до кота: «Це моя мама».

— Мама?..

Її голос тремтить. Леся його не впізнає. Але й не дивується. На відстані витягнутої руки, ось, поруч, сидить портрет, що його намалювала дівчинка, хіба тільки старший на два десятки років. Довгих і самотніх. Ті роки осіли на жінці, звили гнізда в кутиках очей, у вустах, у волоссі. Волосся де-не-де побіліло, а було ж… Леся надто добре знала, яким воно було. Довгим. Здавалося, довшого не буває. У ньому ховалося налякане дівча, притискалося, вбирало запах і шепотіло: «Мамочко…»

— Це… ти?

Мама? Мама. Десятки, сотні, тисячі разів Леся уявляла собі цю зустріч. І ось. Усе так банально й просто, ніби не насправді. У жінки, яка сиділа побіч, — синя сукня, один підбор стерся, а руки… вони порепані. Чому? Леся здригається. Хіба це важливо? А що? Що важливо?

— Мамо…

На порепані долоні спадають краплі. Крап. Крап. Крап. Леся дивиться, як сонячні промінці пірнають у цяточки вологи, і не розуміє, що це може бути… Жінка не підводить голови. А краплі й далі спадають… Плаче?..

— Донечко…

Звучить, як ліки. Якась маячня! Ліки не можуть звучати.

— Пробач…

Леся скрутилася від удару. У животі борсалося маля, упиралося ручками, ніжками, тулилося головою. Цить, маленьке, цить! Тобі треба знати, що мама поруч? Вона поруч. Ось. І буде поруч… Нехай хоч світ западеться!

— Чому?..

Обличчя навпроти посіріло. Леся дуже добре знає, скільки чорного з білим треба змішати, щоб вийшов отакий колір. Як його назвати?

— Бо я грішна.

Дивно. Леся вірить. І вірить дівчинка, яка досі живе в ній, немовби у велетенському будинку. Ховай хоч на горищі, хоч у підвалі чи в комірчині — усе одно рано чи пізно дитина знайде потрібні двері, відчинить і спитає: «А мене любили?» Лю-би-ли. Леся пам’ятає. Вона, виявляється, пам’ятає все.

— Батько?

Ожило обличчя. Жінка підвела очі, боячись повірити.

— Ти ж… маленька була. Невже?

Леся кивнула. Так. Маленька. І що? Навіть діти мають пам’ять. І її не перепишеш на замовлення дорослого, не зітреш у потрібному місці, щоб усе видавалося пристойнішим. Лесина ж пам’ять про дитинство була подібна до смітника: брудно, страшно, однак можна пересуватися, головне — на скелета не наткнутися.

— Я… не впевнена.

Мати зітхнула.

— Бабуся?.. Воно й не дивно. Я знала, що Зоя Матвіївна оберне Михайла на міф. Інакше й бути не могло: вона ж мати, тому… — голос став рівний, — я її не засуджую. Сама мама. Двічі.

Лесі округлились очі, а жінка інстинктивно потяглася, щоб торкнутись обличчя. На півдорозі спинилася — не наважилася.

— Я пам’ятаю їх маленькими. У твоїх очах уміщалось одночасно стільки запитань, що інколи нам із татом боліли голови.

— Батько…

— Він був хворий, Лесю. Просто хворий. Спершу я думала, що винна. Що хтось винен. Величезне місто. Робота. Люди. Хтось. Нам так зручніше думати. І бабусі твоїй так зручніше. Розумієш? Але чи є в чомусь провина, знають тільки там, угорі. Ти повинна запам’ятати головне: він тебе любив. Дуже. Просто його мучила хвороба. Мені й досі страшно… згадувати. Ніби ж лагідний, а вже за мить шалений, змітає все і всіх. І ніякого порятунку! Не людина, а стихія. Як зі стихією боротися?

Леся знала, що боротися марно. Як і з собою. Тепер відчувала: плаче. Однак плаче не вагітна жінка, ні, — ридає п’ятирічна дівчинка, чия таємниця, страшний скелет, нарешті виповзає назовні, звільняючи місце для прощення.

— А ти… ти вигадала для мене казку… про дракона. Пам’ятаєш?

Жінка посвітлішала.

— Авжеж. Щоб хоч якось захистити… Ми ховалися на кухні й дивилися на великий круглий місяць, я обіймала твоє тільце, відчуваючи, яка ти тепла, солодка-солодка, бо моя… моя доня.

111