Фортеця для серця - Страница 106

К оглавлению

106

— Лесю…

— Що?

— З тобою все гаразд?

— Та ніби. Піду квасолю посаджу.

— Еге, квасольку… Воно треба. Справді.

А сама бігцем до сусідньої хвіртки, Дуся аж у долоні сплеснула.

— Куди летиш?

— Ой, Дусю! Біда!

— Яка біда?

Зоя заголосила:

— Ну, а що?

— Дар від Бога!

— Еге. Але ж сама, як палець!

— Тю! А ми навіщо? Дякувати небу, не минулий вік! Цим уже нікого не здивуєш, Зоє. Поговорять, звісно, а там за інших говоритимуть. Аби все гаразд!

— Матінко свята! Що ж робити?

— А що тут зробиш?

— Оті Вовки не відберуть, бува, дитини?

— Нащо?

— А хто їх знає!

— Нам спершу треба мамці розказати, а там сама хай вирішує. А то, диви, за тугою своєю не помітить, що й народила.

— Та воно то так!

Обидві виклали на головах святкові хустки, пов’язали чистенькі фартухи й почимчикували на город. Леся саме розкладала квасолинки в ямки, а потім загортала їх руками, немов хотіла пальцями відчути їхній пульс.

— Дитино!..

Підвела очиська, аж зеленіше стало навкруги.

— Що?

Жінки тупцяли на місці й штовхали одна одну в боки: мовляв, ти — ні, ти! А потім обоє випалили:

— Ти, теє, не вагітна часом?

Леся впустила в ямку цілу жменю білих та червоних квасолин.

— Що?

— Не крийся, дочко. Усе одно ж не приховаєш.

І добили остаточно:

— Скільки тижнів?

Лесі стало млосно, перед очима залітали цятки. Та чудно так, колами. Білі й чорні. У вухах задзвеніло-загуло.

— Я?.. Вагітна?

Жінки активно закивали головами, немов оті дві смужки тесту.

— Я…

І впала. Коли отямилася, уже точно знала: так, вагітна. Тітка й бабця метушилися, кропили водою, махали фартухами, немов вишитими вітрилами. Леся дивилася на червоні та чорні хрестики квіток, що мерехтіли перед очима, і плакала… Не знала тільки, чи від щастя, чи від смутку. У ній нове життя? Невже? Давно?

— Це ж, певно, третій місяць, так?

— Третій?

— Лесю, а який? У Карпати їздила коли? У січні-лютому.

— Мамо!

— Цить! Сама от-от мамою будеш!

— А як же… Вовчик?

Бабця стала сіра.

— Аніяк! Що їм станеться? Хай собі живуть. Доведемо до пуття без них. Земелька-матінка пропасти он не дасть. Уставай, а то, крий Боже, ще застудишся. Тобі, Лесюню, треба б у Степове з’їздити, у лікарню. На облік станеш. Ходімо, чаю вип’ємо, еге? Як-не-як, нове життя розпочинаємо…

Леся мовчки кивала, а сама намагалася полічити тижні, проте кожна нова спроба була марна. Як це так? Вагітна. У ній ховається життя? Інстинктивно поклала руки на ще плоский живіт. Ти там? Ти справді там? І всміхнулася. Доросла ж ніби дівчинка, але відколи минув спільний рай із Вовком, так поринула у власний біль, що абсолютно не звернула уваги на елементарну, здавалося б, річ. Коли це вона була у цвіту? Давно. Скільки все ж таки минуло тижнів? А скільки їх попереду?

Цілу ніч не спала. Усе лічила, рахувала й світилася в темряві раптовим щастям. Адже доля подарувала їй найцінніше — частинку Вовка. Виходить, що кохання ожило й запульсувало в ній крихітним сердечком.

— Моє маленьке…

Кілька наступних днів крутилися довкола неї, як дитяча іграшка. Дзиґа? Авжеж. Леся не встигала усвідомлювати зміни. Одно дивувалася. Бабуся з тіточкою таки виштовхали до лікарні в п’ятницю зранку. Усю дорогу до Степового в автобусі до Лесі всміхалося кирпате маля й щирило білі зубенята, між яких була щілинка. Жінці кортіло підхопити, обійняти й розцілувати кришенятко, а найбільше оту щілинку між зубів. Невже вона матиме своє? Матиме.

Аж тремтіла, коли брала медичну картку, перед гінекологічним кабінетом узагалі перехрестилася, чим насмішила чорняву санітарочку аж до кольок у животі. Лікарка уважно оглянула, похитала головою: мовляв, оце ви, мамочко, затягли, не годиться так, а насамкінець послала на ультразвукове дослідження:

— Давно вже час! Перший триместр закінчився, а ви чекаєте чогось! Чого? Пологів? Треба ж переконатися, що плід розвивається нормально.

Леся вийшла на ватяних ногах, а в голові дзижчало слово «плід». Треба ж було вигадати! Плід. То частинка, найкраща часточка її Вовка, яку сховала в собі. Лікар — цього разу чоловік — по-діловому постановив:

— Норма… Норма… Норма…

Майбутня мама дослухáлася до чудернацьких термінів, як до мови папуасів. Єдиним, що вловлювала її свідомість, було сподіване «норма». Потім дійшла черга до аналізів і десятка лікарів. У коридорі натрапила на батьків своїх колишніх учнів. Слухала вітання: мовляв, сумують діти страшно, спершу навіть плакали й оголосили бойкот новому педагогу, згодом звикли, але все одно чекають на повернення улюбленої вчительки. А ще вперто малюють на натюрмортах не просто яблука, а яблучка-ліхтарі.

Поверталася додому щаслива. Абсолютно. Коли ж зайшла в старенький дім, упала на ліжко й остаточно відчула, що її тіло — скрипка. Справді, дивовижна скрипка, що грає нову мелодію життя. Бабуся й тіточка зустріли, змусили здати справу, а далі почалося… Лесю оточили увагою, квоктали, як дві квочки, годували першими суницями, черешнями, змушували їсти зелень і набіл, а ще виганяли з городу й від корови мало не різкою. Анічогісінько робити не давали, зате тримали на свіжому повітрі трохи не цілий день, обкладали спеціальною літературою, самі раз у раз щось читали й вишукували. Словом, не лишили й шансу відчути себе одинокою матусею.

Щодо Бувальців… Тіточка Дуся немов у воду дивилася. Спершу, звісно, гомоніли, шепотілися, дехто мало не руба питав, від кого, проте Лесі було байдуже. Надто дорогими були нові відчуття, щоб зважати на пересуди. І ті минулися, зійшовши нанівець. До новини звикли, а згодом таємничу вагітність витиснули інші новини. Єдине, що жіночки могли собі дозволити, — це осудливо хитати головами, коли на телеекрані з’являлося молоде обличчя депутата-доброчинця. А котрась і плюнути могла:

106