Фортеця для серця - Страница 104

104

— Скільки-скільки вам було?

— Отож. Тільки не дивуйся. Бач, кохання має власний час. А годинників життя, на жаль чи на щастя, не переведеш ані вперед, ані назад.

— Ви любили?

— Дуже. Це була хвороба з грубезною карткою приписів. Жоден не допоміг. Навіть час. Тепер легше. Трохи.

— Чому?

— Бо його не стало.

— А де він?

— Він помер. Давно. А я товаришую досі з його дружиною, турбувалася про сина, доки той жив, і ось… розповідаю про любов його онучці.

— Тобто?

Тіточка підперла голову долонями й стала схожа на статую невитраченої ніжності, яку вже встигла вибілити перша сивина.

— Тільки не кажи бабусі. Зоя не повинна знати. Що було, то загуло. Минулося, як сон. І край.

Леся принишкла й намагалася втихомирити дихання, проте в голові стугоніло й гупало.

— Ви хочете сказати… це мій дідусь? Чоловік бабуні?

— Цілком законний. Він привів Зою у свій дім, вона народила йому сина, твого батька.

— А ви?

— Я? А що я? Сусідка, та й по всьому.

— І скільки років… це тривало?

— Багато. Аж до його смерті… Певно, і потім. Почуття не загасиш, як ліхтарик. Признаюся, були такі, що й заміж кликали, але я не змогла… Вірна була. Тільки кому, Лесю? Хіба сама собі і своїй хворобі. Здається, Петро здогадувався. Усе виганяв мене до клубу, до молоді, примусив їхати вчитися. А я… насилу розлуку ту пережила, гадала, смерть собі заподію. Їй-богу! Мені він був потрібен, як повітря. Якщо хоч раз на день не бачила, задихáлася. Правда! Але мамка відмолила, лише з любов’ю моєю вдіяти нічого не змогла… Ні трáви, ні відвари не змінили долі.

— А як?.. Як ви з бабцею?..

— Товаришую? Знаєш, був час, коли мені хотілося, щоб вона померла, однак помер він. Може, небо покарало за грішні думки, га? Думала, що збожеволію з туги. Навіть на могилу доводилося ходити вночі. Бо хто я? Хто? А хотілося бути поруч, у тому місці, де жив. Я почала зазирати до сусідів. Спершу вряди-годи, потім часто, ніби з малим побавитися, а сама всеньку душечку вимащувала в пам’ять. Потай речі цілувала. І сама незчулася, як до Зої звикла, а згодом полюбила, бо він її любив.

— Господи прости!

— Еге.

— Таке буває?

— Буває й не таке! А ти своє кохання вбережи! Чуєш, дівчинко? Будь-що вбережи!

— Чую. Знати б тільки як. Хіба що намалювати?!

* * *

Він приїхав, коли Леся мила пензлі коло щойно викінченої картини. На ній двоє стояли на краю даху з розпростореними руками. Саме там, де мало розпочатися спільне небо.

— Привіт!

Леся озирнулася:

— Здрастуй!

— Ого! Та тут цілий ермітаж! Диви, скільки картин!

Жінка інстинктивно спробувала затулити їх собою.

— Я скучив. Прилетів і одразу до тебе. Куди ти зникла, га?

— Льошо… Не варто було. Справді.

— Я мало не збожеволів, а ти кажеш «не варто»! І що це всі кудись зникають, не попереджаючи й не пояснюючи нічого? Он Вовчика теж не було, і не признався навіть, куди майнув і з ким. Це таке вперше. Щойно дзвонив, хоче поговорити. Але то потім. Лесю, а де тебе носило?

— Працювала.

Чоловік тулився до рук, як приблудний пес.

— Малювала? Далося воно тобі. А ти засмагла… На печі вигадали солярій, чи що?

Жінка мовчала, але тиша була густа й тиснула в скроні.

— Лесю… Щось не так?

— Нічого. Нам не варто більше бачитися.

— Ти що? Я ж тільки вчора отримав папери про розлучення. Чуєш? Перед тобою парубок власною персоною.

— Не варто було.

— Крихітко, ти тут? Що за жарти?!

— Це не жарти.

Чоловік заходився бігати кімнатою. Туди-сюди. І ще одне коло, і ще, і ще… Леся сіла. Їй фізично стало боляче дивитися. Очі горіли, у голові гуло. Швидше б це все скінчилося. Швидше б. Нехай обматюкає, вдарить, вихлюпне на неї свою злість! Аби пішов без вороття! Вона кричала подумки: «Іди!» А чоловік не йшов. Немов прив’язаний собака.

— Хто він?

— Хто?

— Ти когось зустріла?

— Я не мушу тобі здавати справу.

— Он ти як! Здавати справу?! Що за бридь?! І треба ж було так ускочити! Художниця! Та кому воно треба!? Оці твої картинки! Я їх зараз!..

І спинився, мов підтятий. Аж захитався.

— Що це? Карпати?.. Точно… Я ж там був.

Замовк. Ходив від однієї картини до другої. Вдивлявся пильно, наче міг улізти досередини й підгледіти, зрозуміти.

— А оце Сейшели?! Еге ж?! От вам і солярій сільської безробітної! Овва! Диви, село живе! Село веде перед! Ти, бува, не відьма? Умієш причаровувати…

Чоловічий голос холоднішав. Здавалося, назовні вихоплювалися тільки звуки, проте насправді вивертало нутрощі.

— Брат?

Леся мовчала.

— Він? Вовчик?!! — схопив за плечі, трусонув щосили, аж в очах заряхтіло. — Кажи!

З подвір’я на крик забігла бабця, зиркнула, почала тим, що було в руках, гостя духопелити. Засмальцьована ганчірка, якою притримували свинячі чавунці, ходила по спині, плечах і обличчі.

— Геть, бісів сину! Іди звідсіля, не чіпай мені дитини, бо вб’ю!

Чоловік відмахнувся — і старенька впала, розплатавшись на підлозі, хустка сповзла, задерлася спідниця, оголивши тоненькі, як соломинки, ноги.

— Матері вашій чорт! Навіжені!

Леся видихнула:

— Іди.

— Що?

— Кажу, іди. А то, — очі стали гострі, — хочеш чи не хочеш, а втраплять, куди слід.

— Ти!..

— Буде гірше, якщо не підеш!

— Що б ти, сучко!..

Гримнули двері, зі стелі відпав шмат побілки й накреслив коло від нечистого.

— Бабцю… Усе гаразд?

Старенька підвелася, обсмикнула спідницю, нап’яла хустку й гірко всміхнулася:

— Лесю… Лесю…

— Що?

— У мамку свою граєшся? Еге? Фатальною жінкою бути заманулося? От тільки нащо?

104