Фортеця для серця - Страница 101

К оглавлению

101

Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.

Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!

Нехай вичерпуються океани!

Нехай небо прослизає крізь пальці!

Нехай зникає все!

Крім них.

Двох.

— Це і є любов?

— Любов.

— Як тісно серцю в грудях!

— Серцю… тісно в башті.

— У башті? Ти сховала серце в башту?

— А ти сховав своє.

— Навіщо?

— З оголеними серцями люди просто гинуть.

Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися… і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.

* * *

Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки «але» та інших заборон, проте жодна їх не спинила.

— Ми такі грішні.

— Ми щасливі.

Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.

— Так тихо.

— Ми самі.

— А я гадав, що світ має кричати.

— Кричати?

— Так. Земля кричить, якщо прислýхатися.

— Чому?

— Бо живе.

Його рука лежить на ній, під шкірою пульсує жилка. Леся добре її відчуває, ліпше, ніж своє серцебиття. Торкається його шрамів, перераховує, на кожен накладає цілунок.

— Звідки вони в тебе?

— Так трапилося. Тоді мені було геть кепсько. Але привиділося дівчатко із зеленими очима… як твої.

— А я бачила вовка.

— Мабуть, то я був вовком.

Леся поклала голову на груди, щоб грітися його диханням.

— Ні. То була твоя душа.

Ніжність. Безмежна. Сповнена отого сонця, що зійшло всередині й колишеться, неначе хвилі.

— Мені не хочеться, щоб нас знайшли.

— Маленька, втечімо звідси!

— Куди?

— Тобі ж наснилося море?

— Але зима.

— Квіточко моя, для нас із тобою знайдеться й літо. Є закордонний паспорт?

— Ні.

— Ш-ш-ш… То дрібниці. Спи.

Зателефонував, куди треба, а вже за півгодини телефон зробився гарячий. Світ його шукав, як велетенська риба-ненажера, що прагнула проковтнути в пащу. Де ти? Де ти? Де ти? На жоден із дзвінків не відповів, потримав довше, коли екран висвічував «Брат», а потім просто вимкнув. Знову. Наче відтяв. І пішов збирати речі, бо тільки-но розгребуть сніги, вони сховаються там, де вічне літо. І хай воно все западеться! Так, він лише відволікає кару, але вперше за життя йому до того просто байдуже.

«Мені хочеться побачити океан.

Не розумію, чому саме тепер.

Він приходить у сни

і лежить у ногах

нестерпно ніжно.

І знаєш?

Я пливу…»

Леся сховала усмішку, як квітку до кишені. Зателефонувала бабці, тіточці Дусі, Віці. Подруга довго випитувала, що не так із голосом. Відповіла, як є:

— Я щаслива!

Збентежені рідні не приневолювали розповідати все негайно. Може, відчували. Чи хотіли бачити очі, коли розповідатиме.

— Ти приїдеш?

— Приїду. Але за два тижні…

— Що ж, відпочивай, дитинко!

— Бабцю, я тебе люблю!

— Хай Господь береже!.. — і чомусь додала: — Вас.

Літак срібно торкався хмар, а Леся мружилася й боялася дивитись униз. Володя сміявся, цілував її скроні й тримав в обіймах так міцно, що, якби довелося падати, він усе одно не випустив би її з рук.

— Мені страшно.

— Під нами вода.

— Її багато?

— Око не вмістить.

Леся обережно розплющила очі, щоб у німому захопленні глянути вниз. Невже це все з нею? Невже вона летить? Куди?

— Я намалюю пташку, а під крилами в неї — океан.

— Намалюєш рай для двох.

Далі був сон. Гарний до нестями, наповнений сотнями кольорів, відтінків, форм і запахів іншої країни. Приземлення з трепетом в усьому тілі. Долетіли. Широко розплющені очі. Леся сама із себе сміялася, бо скидалася, певно, на зачудовану дитину. Юрби людей. Люди, люди, люди… І всі белькочуть, лопотять, джеркочуть… Страшно загубитися в калейдоскопі нових відчуттів і водночас хочеться, щоб поруч був лише він. Володимир напрочуд швидко й легко орієнтується в цьому кольоровому потоці, їй лишалося тільки йти крок у крок.

— Я заховаю тебе на краю світу.

— Край? А де це?

— Індійський океан. Сейшели. Ла-Діг.

— Ла-Діг?

— Це острівець із рожевими пісками.

— Рожевими?

— Там ще мають бути великі кам’яні кругляки. Вони теж забарвлюються рожево.

— А хто їх забарвлює?

Він цілує її пальці.

— Хочеш, розмалюєш ти. Але раніше їх вирожевлювало сонце.

— Острів?

— Острів.

— Океан?

— Океан.

Спершу був пором. І безмір води. Скрізь. Звідусіль. Вода була незвична, дивна й немов жива. Леся довго уявляла, які відтінки має намішати, щоб вийшов такий гарний колір… Прозора бірюза, аж око ріже.

— Я лечу.

— Куди?

— Не знаю… Тримай мене за руку.

— Я тримаю.

— Мені це сниться?

— Ми не сон, ми — це ми.

— Я втрапила до раю.

Острів зустрів, неначе віки чекав лише на цих двох, а затим сховав надійно й надзвичайно красиво. Так красиво, що Лесі повсякчас паморочилося в голові…

— Ти бачиш це?

— Бачу.

— Це все наше?

— Наше.

Вони прибули в обід і оселилися в невеличкому готелі в затінку пальм і рослин, яких раніше не бачила навіть на картинках. Океан був скрізь. Хоч куди зирни — не сховаєшся. Він, певно, заглядає в думки й серце, приходить уночі, шепоче за спиною, бавиться з вітром.

— Неймовірно!

— Ходімо! Дивитися, як заходить сонце!

Пісок. Чистий і світлий, він грів їй п’яти й лоскотав. Велетенські кругляки, здавалося, виростали з нього, мов живі гіганти. А над водою нависали рвані хмари, білі-білі. Рай. І спокій. Їй хотілося плакати зі щастя. Ніжність не вміщалася в тілі й лилася назовні. Ще вчора були Карпати й сніг, а тепер вона скидала одяг — хоч ні, шкіру — й лишала один-єдиний нерв, оголений, як провід.

101