Фортеця для серця - Страница 10

І воно поверталося, зринало зграйками спогадів. Вона не опиралася їм, пропускаючи крізь серце, що кривавилося від болю. Похитнулася, схопилася за груди, захрипіла. Дівчатко розгублено кинулося до бабусі, коли та раптом дістала з-під печі ящик з інструментами, вихопила грубезний молоток і заходилася прибивати фотографії посеред стіни. Несамовито. Кожну забивала окремим гвіздком — щоб уже навіки. Леся затулила вуха, проте оскаженілий стукіт заповнював собою кожен міліметр простору, і вже за кілька хвилин на стіні висіли геть усі фотографії. Вони кліпали загорнутими кутиками й таємниче повертали згорьованій матері навіть не сина, точніше, не одного, а цілу шеренгу облич, де в кожному була її кров і плоть — її Михасик. Леся вдивлялася в зосереджене обличчя бабусі, а потім таки наважилася підійти ближче до імпровізованої фотогалереї.

На першому фото їй у вічі дивився маленький хлопчик — десь одного з нею віку. Він стояв коло куща півоній, і той кущ здавався просто велетенським, а самі квіти були, мабуть, більші, аніж дитяча голова. Хлопчик сполохано затискав у руках іграшковий поїзд і недовірливо дивився такими знайомими очима. Леся ніяк не могла збагнути, де ж вона їх бачила, ці очі. Ось на другій світлині вони теж є. От тільки хлопчик уже вищий за кущ півоній. І переляк у погляді розвіявся. Мовляв, я вже виріс, уже не такий маленький, тому боятися не буду. Хіба що недовіра в очах лишилася, а ще поїзд отой іграшковий. На кількох дальших фотографіях поїзда не було, зате були шкільний ранець, оберемок квітів, десь — велосипед, десь — вудка, і скрізь — неслухняний чуб, що підстрибував упертою хвилею, і знову очі, а в них загонисте: «Бачте, скільки маю справ!»

Певно, справ було досить. Так буває з дітьми. Наприклад, з отією довжелезною вудкою хлопчина, мабуть, бігав до озера по траві, у якій відбивалося сонце. Просто Леся віднедавна знає, що вранці трава майже завжди росяна і в ній можна помітити сотні малесеньких сонць. Чи він бачив їх? Чи рахував? Хтозна. А от на пуголовків роздивлявся. Хлопцям таке подобається. Тим паче, пуголовків там багато, біля самісінького берега, досить лише завмерти на кілька хвилин і придивитися. Ще… ще міг спостерігати за тріпотінням прозорих крил бабки і вже точно воював із кропивою (бо хлопці просто не вміють не воювати), а іноді так, щоб ніхто не здогадався, побоювався коров’ячих рогів. Певно, це все було в нього, і тепер ці спогади гріють бабцю Зою, бо чому вона так ніжно торкається того впертого чуба долонею, всміхається й плаче воднораз.

— Смішний мій, — прошепотіли пошерхлі вуста.

Дівчинка зирнула на бабуню, однак та тепер нікого не бачила, окрім дивного хлопчика.

— Він був такий… слухняний, такий чуйний. Цілував мені руки. Уявляєш? Притулиться, бува, лагідно, в очі дивиться, а сам раз — і поцілував долоню. — Жінці навіть рука сіпнулася, немов зморшкувата долоня відчула на собі колишній поцілунок. — Хлопчику мій золотий, де ж ти?

Леся зіщулилася. Ніякого хлопчика в баби Зої вона не помічала. Їх тут навіть на вулиці було лише два, та й то старші й зовсім не схожі. Дівчинка підвела голівку вище — і звідти їй в очі раптом зазирнув юнак. Уродливий. Стрункий і високий. Кущ півоній ледь діставав до колін, дарма що чуб так само вперто стирчав догори, зовсім як у хлопчика, що його загубила бабця. І очі. Знову вони. Дівчинці стало гаряче. Чомусь захотілося втекти під небо, туди, у траву, щоб сховатися. Леся почала розуміти. Глипнула на останні фотографії й аж поменшала. На неї дивився татко. Уважно так, немов бачив наскрізь. Одразу ж затулила долоньками очі й сховалася за бабуню.

Та тримала в руках останнє фото. Воно було велике, найбільше з усіх, проте бабуся чомусь дивилася на нього з ненавистю, аж зчорніла вся від люті. Відсторонила дитину, узяла до рук ножиці й розрізала папір навпіл. Одна частина фотокартки лишилася коло материнського серця, а другу жінка жбурнула просто в грубку, на якій саме впрівали обідішні страви. Шматок фотокартки намалював коло в повітрі й ліг коло самісіньких дверцят, проте бабуся того вже не помітила, бо щосили забивала в стіну останній, найбільший гвіздок, під яким висів… тато. Він ніжно тримав когось невидимого за руку. Від тієї людини не лишилося зовсім нічого. Окрім руки. Леся зойкнула. Вона надто добре знала цю фотографію. Така самісінька стояла в красивій рамці на поличці вдома.

Дівчинка прожогом кинулася до печі й схопила другу частину, що вже почала горіти. Обпечені пальчики страшенно боліли, та дитина боялася навіть дихати, щоб бабуся, бува, не помітила. Швидко сховавши свій скарб у кишеню, Леся кинулася на вулицю й одразу прямісінько в сад. Там, під старезною яблунею, їй здалося, що налякане серце зараз вистрибне з грудей і покотиться до ніг, немов яблуко в траву, проте за кілька хвилин вона збагнула, що серце лишилося на місці. Прислýхалася. Тихо. Бабуся не кличе. Певно, дивиться на тата. А в неї… у неї тепер є мама… наречена.

Тремтливими пальчиками, на яких уже набігали водянки від опіків, дівчатко дістало врятовану частинку фотографії. Звідти на неї дивилася мама. Її матуся. Така вродлива-вродлива, у білосніжній сукні, з квітами у волоссі. Однак мами була лише половина… Друга зчорніла так густо, що вже й не розгледиш нічого. Півобличчя, решта — попіл. Леся заплакала. Плакала гірко, розмазуючи по щічках попіл і сльози, і вже сама не могла зрозуміти, що їй болить найдужче — спалена половина фотографії чи мамине обличчя, на яке тепер можна дивитися лише на світлині.

* * *

Бабуся так і не зрозуміла, як Леся примудрилась обпектися. Лише назавтра вранці, беручи дитину за руку, щоб піти до крамниці, бабуня злякано сплеснула в долоні: